у відкрите вікно заглядує вуличний ліхтар, ледве стримуючи пітьму, що зростала у кімнаті днями, місяцями, а може роками. варто їй перетнути підвіконня, і місто затопить моє серце, викриваючи секрети, уривки спогадів, заплямовані кров'ю, сльозами та самотністю. на кожній будівлі і кожному смітнику буде моє спотворене Я. важке, напівпрозоре, холодне.

на холодній підлозі під темною шафою тільки пил, під ліжком, столом і навіть у закутку не було нічого, окрім тиші, але це видавалося нестерпним. пекучий біль крапав у цю кімнату зі стелі, можливо, прокрадався з-під килима, накопичувався, падав холодним шматтям слизу й крові на груди, допоки після опівдня плин часу сповільнювався. хіба ж могло по-справжньому існувати щось ще настільки безбарвне, полишене життя, створене із тисяч крихітних часточок чогось, що раніше могло бути кимось або самим богом, стародавнім побутовим духом чи крихтами піску на взутті пророка, знавця всього, хто у релігійному екстазі пізнає тільки межі свого безумства.

хіба так важко було заснути, дозволити обважнілим повікам ковзнути вниз, дихати глибоко і розмірено, швидко занурюючись у мляві сновидіння про жахіття, які ніколи не траплялися. тиша і темрява не лікували як раніше. свою властивість загоювати рани, нанесені недоладними думками та спалахами почуттів, вони втратили десь у середині зими, на роздоріжжі холоду і початку весни, коли ніч завершувалася, але за нею починалася нова. нескінченне пірнання із пітьми в пітьму дозволило тихій, майже кумедній потворі загорнути своє тіло у нові контури, межа яким далекі сонячні дні.

скільки ти вже з'їв і скільки ще з'їси. з цього створиш колаж оповідань, де спогади і вигадки мудріших, талановитіших, нахабніших стануть частиною твоєї історії, яку розповідатимеш без відпочинку. будеш доводити, що це саме ти, а нетлінне Я, котре належить тобі, усе ще цілісне, хоч його клітини замуровані у сотнях часових проміжків, про які більше нічого сказати окрім того, що там був ти чи хтось, хто зветься тобою, існував.