witchered

Ранок видався напрочуд спокійним: небо вкрилось маленькими хмарами, через які де-не-де пробивалось проміння сонця, а птахи мирно виспівували мелодії, які доповнювали картину спокійної природи. Парубок прокинувся сам та оглянув кімнату. Ірвін пам’ятав, що дівчина заснула в його обіймах, але зараз її не було поряд, тому він насторожився. Сподіваючись визначити її місцезнаходження, маг прислухався до звуків за дверима. Засмутився: повна тиша.

Хлопець повільним кроком дійшов до дверей, що вели до коридору, штовхнув їх від себе, і, потягуючись, побрів до кухні. Його привабив запах якоїсь страви, який розтягнувся по всій оселі.

На лаві біля столу з їжею безтурботно сиділа і читала Іола. Хлопець приперся тілом до дверної арки, схрещуючи руки на грудях.

— Доброго ранку, втікачко, — Ірвін лагідно подивився на дівчину.

— Доброго, — грайливо відповіла дівчина, відволікаючись від книги, — я була змушена тебе покинути. Впевнена, що ти голодний.

— Звідки у відьми кошти на такий заможний сніданок? — хлопець глянув на стіл, який ледь не прогинався від кількості страв: ароматне м’ясо з золотистою скоринкою, фрукти та овочі на будь-який смак, гарніри та багато інших маленьких, проте смачних ласощів.

— Кошти? Я тебе прошу, я це все начаклувала. Довелось посидіти над гримуаром та кулінарною книгою, але все спрацювало.

— У звичайні дні ти теж чаклуєш собі їжу?

— Ні, це забирає дуже багато сил. Зазвичай я купую якісь бюджетні продукти або ж прошу їх у сусідів, на що через мої поставки магічних кремів для жіночої лінії всього сімейства вони майже ніколи не реагують відмовою.

— Отакої. Виходить, сьогодні особливий день?

— Може бути.

— Страшенно загадкова Іола і страшенно голодний я. Давай спочатку поїмо, а потім поговоримо.

Вони побажали одне одному апетиту і запанувала тиша. Насолоджуючись плодами магічних маніпуляцій Іоли, Ірвін час від часу замріяно поглядував на дівчину, підпираючи голову рукою.

— І все-таки, — не витримав хлопець, — що сьогодні за день?

— В календарі таких свят не відмічають, тому ти нічого не проґавив. Я вже казала, що до мене рідко заходять гості, а такі, з якими я сплю — раз на тисячоліття. Вся інтрига в одному реченні.

Тарілки та підноси з їжею спорожніли за кілька хвилин, після чого зникли так само як і з’явились: Іола скерувала рукою в бік скатертини, закляттям зв’язуючи її кінці до тих пір, поки вона не розчинилась у повітрі. Парубок трохи постояв на місці, а потім повернувся до кімнати, в якій прокинувся. Він переодягнувся та вирішив зайти до зали, де Іоланта вибирала одяг, в якому зможе піти на бал.

— Надто темна, надто світла, надто відкрита, надто закрита, надто, надто... — тихенько повторювала Іола, перебираючи свої сукні.

— Тобі допомогти? — Ірвін з’явився з-за її спини і знову приперся тілом до дверної арки.

— Якщо ти хочеш мені допомогти з вибором сукні, то тут і намагатись марно. Ні з чого вибирати. Всі вони це рівень «Топазового змія», а не офіційного прийому.

— Ти не можеш її начаклувати?

— У мене теж є ліміт магії яку я можу використовувати за певний проміжок часу. Мені потрібно трохи відновитись, але боюсь, що все одно нічого не вийде, бо я ніколи не бачила в гримуарі заклять, які могли б створити щось на кшталт цього. Може сторінки з ними хтось вирвав, може їх там ніколи не було. Сенс в тому, що з сукнею я пролітаю. — дівчина присіла та похнюпилась, підперши щоки руками.

— Ти забуваєш одну важливу річ: у нас є Еддрін, який працює в «Полотні Вереда». Підемо до нього, щось придумаємо. Це краще, ніж розкисати.

                                                        * * *

Погода в Цесорі була чудовою. Сонце почало повільно ховатися за пагорбами, фарбуючи землю в багряно-західний колір. Жодного натяку на хмари.

Не дивлячись на те, що це містечко є невеликим, тут відбуваються майже всі важливі офіційні прийоми, на які не з’їжджаються хіба що ледарі. На противагу звичайним королівствам, резиденція правителів знаходиться не в столиці, а саме тут. Королева Меліаль надто цінує свій спокій, тому питання військового характеру вирішуються в столиці. «Цесора — батьківщина магії, а не варварів з руками в крові», — любить повторювати королева.

Резиденція монархів зроблена у вишуканому готичному стилі, за побажанням бабусі королеви Меліаль — Ліан. Переважна більшість тогочасних замків належала до романського стилю, проте ця жінка обожнювала, коли маленькі деталі, немов партнери, з’єднувались в архітектурному танці, створюючи по-королівськи неперевершену картину. Цесорський замок в цей час можна було легко сплутати з собором: настільки ж просторий, величний та красивий. Навколо замку королева наказала вирити рів, залити його водою, а територію поза замком в межах муру зробити своєрідним озером та місцем для відпочинку. Через деякий час в озері з’явились маленькі мешканці, а навесні прилітали птахи, одними з яких були качки. Ліан страшенно їх любила і щодня, незважаючи ні на що виходила до озера та годувала звірів. Одного разу вона навіть взяла качку до тронної зали, де посадила її біля себе. З виразів облич прислуги потрібно було писати картини.

День народження будь-кого королівської крові завжди супроводжувалось помпезним святом, куди приходили за запрошеннями і без, нахабно переодягаючись в інтелігенцію, чаклунів та знать. Часто такі сабантуї ставали кривавими через те, що гості мали різні політичні та релігійні погляди і не знали як довести співбесіднику, що його позиція неправильна. Говорячи простою мовою, всі напивалися, як свині і шукали будь-яких неприємностей, аби на бенкеті стало веселіше. Тому ще за часів королеви Ліан було введено правило: поводишся як тварина, то й живи як тварина. Якщо хтось починав лізти в бійку, то королівська знать відразу ж підписувала документ, в якому всім купцям, трактирщикам та міщанам заборонялось контактувати з цією людиною. Трапилось кілька таких неприємних випадків і на застіллі цесорських монархів запанував спокій.

Сім’я не зраджувала своїм традиціям і заплановане свято принца відповідало всім традиціям старих часів. Біля брами замку стояли сторожі: в роках та не в найкращій фізичній формі. Один з них тримав в руках список запрошених, не виконуючи більше ніякої важливої ролі. Час від часу він навіть не дивився на тих людей, які приходили, тому це грало на руку людям, які хотіли задарма поїсти або непомітно щось утнути. Другий чоловік, на вигляд трохи міцніший, ніж його колега, був таким собі вишибайлою, який контролював порядок на вході, а потім вже й на самому застіллі. Але й він був зацікавлений своєю роботою, як зірка туманом. Якість роботи, відповідно, була не найвищого рівня.

Темрява в кімнаті розсіювалась маленьким, проте потужним світильником, який змушувала працювати магія. Тендітні промінці штучного освітлення кружляли в майже прозорому тумані пилу, який злітав зі старих посібників для заклинателів та чародіїв.

«Блок — амулет, зроблений з отруйних або ж небезпечних видів мінералів (зазвичай з бісмутиніту); слугує для акумулювання енергії та блокування будь-яких проявів магії. Активується за допомогою формули.»

Валрес ан Мерон, «Магічно вбивчі прикраси»

— Ти справді думаєш, що необхідно вживати таких заходів? Це як мінімум нерозсудливо та як максимум небезпечно. — Іола відірвала погляд від старої книги та занепокоєно подивилась на Ірвіна.

 — Я думав, що ти звикла нікому не довіряти. Ти попросила його зрівняти символи з твого свитку з тим, що бачив він, але з тобою досі ніхто не зв’язався. До того ж, твої слова у крамниці доводять те, що блоки зайвими не будуть.

 — Але ж…

 — Заперечення не приймаються, Іоло. Я не хочу, щоб хтось з нас постраждав або потрапив у пастку. Тим більше… — хлопець ніби на секунду проковтнув слова, які за секунду мали розлетітись по всій кімнаті.

 — Що? — Іола з цікавістю схилила голову до правого плеча, схрещуючи руки на грудях.

 — Контингент людей, який до тебе звертається. — невпевнено почав маг, — в основному це люди не дуже заможні, радше навіть бідні. Дуже дивно, що до тебе звернулась людина на кшталт Мерана Арто.

 — Так, визнаю, це дивно. Але в будь-якому разі енергія Блоків навіть у неактивному стані може бути небезпечною для всіх оточуючих, і ти про це прекрасно знаєш.

 — Знаю. Але не думаю, що хтось тягатиме за собою магікалії настільки великої потужності, щоб викликати в Блоці перебої.

 — Добре. Ми все одно не знаємо формули активації.

 — Говори за себе, відьмо. Я маг при дворі королеви Меліаль і маю доступ до чималої бібліотеки з різними відомостями щодо магічного ремесла, в тому числі й до формул активації, які шановний Валрес ан Мерон у своїй книзі не вказав, — Ірвін з поважним виглядом метнув погляд на Іолу.

— Що ж. здається, що сперечатися з тобою це все одно що намагатись заколоти хижака периною. Візьмемо ті Блоки з собою.

— Радий, що ти погодилась, — хлопець переможно посміхнувся, не втрачаючи поважного вигляду. — До речі, у палаці незабаром проходитиме бал з приводу дня народження принца. Там збереться купа люду, серед яких дворяни — не виключення. Скоріш за все, міністеріал графа або той, хто ним хоче здаватися, з’явиться на прийомі. Там можна буде з ним потеревенити.

 — Ти забув одну малесеньку дрібничку. Я не з привілейованого стану, тому мене туди ніхто не впустить.

 — А в моєму супроводі не тільки впустять, а ще й нагодують найсмачнішими стравами усього королівства та напоять найкращим вином.

 — У тебе дуже екстравагантні методи запрошення дівчини на бал. Проте відмовитись від такої пропозиції я не можу. Залишилось тільки начаклувати одяг та якимось чином заховати в ньому фамільярів.

 — Тоді домовились, — парубок відчинив віконце та декілька секунд мовчав, ніби вагаючись вимовити наступну фразу. — Що ж, напевно, мені пора йти.

Час ніби зупинився, даючи змогу якомога краще роздивитись тонкі ниточки місячного сяйва, що пробивали темряву ніби стилети. Тиша розливалась через увесь будинок, поспішно витікаючи з усіх його шпарин, залишаючи по собі відчуття теплої пустки, яка з часом мала обов’язково заповнитись.

 — Маєш намір піти ночувати разом з Еддріном?

 — Скоріш за все. Моя кімната в палаці переживає капітальний ремонт, тому я вирішив, що маю нагоду пожити не тільки там, а й серед звичайних людей. Королева ледь мене відпустила, побоюючись що за короткий проміжок часу на неї впадуть всі прокляття світу. Отож, в таверну мені б не хотілося, оскільки я не можу терпіти набридливих панянок, які постійно там крутяться в надії причарувати хоча б когось, схожого на заможну людину, а в хорошій компанії мені веселіше.

 — Якщо ти хочеш, — Іола заговорила трохи тихіше, — можеш залишитись в мене. Моя кімната для гостів постійно прибрана, але сто років не бачила нікого окрім мене, Альви та Ерсуса.

 — Що ж, — куточки губ парубка трохи припіднялись, — я не проти. Тим більше, якщо це окрема кімната в будинку, а не ліжко та підлога, які з Еддріном доводиться постійно ділити.

 Дівчина провела хлопця через коридор та разом з ним увійшла до кімнати, де він мав залишитись на сьогоднішню ніч. Запаливши лампу, вона розстелила ліжко, на яке Ірвін впав відразу після того як одним рухом змінив повсякденний одяг на спальний, знявши майже все, окрім бре. Іола, анітрохи не збентежившись, ще недовго розмовляла з Ірвіном, а потім повернулась до кімнати, де зазвичай спить. Відьма використала свої останні сили для того щоб роздягнутись: чорне вбрання з вишивками опинилось на землі, за ним полетіла біла сорочка, а зверху опинився ланцюжок з кулоном. Натомість, її тіло огорнула чорна шовкова каміза, підперезана тонким шкіряним шнурком.

Небо досі чорніло через чари ночі, які майже повністю його огорнули, залишивши місце тільки для кількох світлих крапочок, які нагадували поодинокі зерна пшениці, що валялись на чорноземі. В домі майже на окраїні Цесори панувала тиша і ніч, поки в двох сусідніх вікнах не запалали вогники. Перший був спричинений головним болем, який зазвичай вгамовувався настоєм із віцебрісу. Другий вогник палав через різкий біль у спині, який ніяк не міг вгамуватись.

 — Ірвіне. — дівчина приклала до чола долоню, наче намагаючись стерти біль. — Щось трапилось? Чому ти не спиш?

 — Щойно прокинувся через біль в спині. Не переймайся, у мене таке часто буває. Чи можу я поцікавитись чому не спиш ти? — юнак чарівно посміхнувся, перемагаючи неприємні відчуття, що роздавались по тілу, наче ехо.

 — Голова розболілась. Випила настій, але ефекту від нього немає.

 — Може, я міг би якось зарадити?

 — Не знаю як ти це зробиш, але з чим диявол не жартує. спробуй, — відьма підійшла до ліжка та присіла досить близько до юнака.

Іоланта повернулась додому. Виснажена та рада, що в неї нарешті є змога відпочити від спілкування з людьми, метушні та чаклунських справ, вона швидко відчинила великі старезні двері, роззулась й повільною ходою дісталась свого ліжка. Дівчина стояла і дивилась на нього декілька секунд, доки не впала, розслаблено розпластавшись та скинувши ковдру на підлогу.

— Нарешті, — зірвалось з уст дівчини. Зірвалось та впало, спочатку розбиваючись вщент, а потім склеюючись докупи і розповзаючись по кімнаті легким вітерцем.

Ерсус, прийнявши фізичну форму, повільно попрямував до своєї господарки, оминаючи магікалії, які Іоланта або ненароком, або з небажання прибирати залишила біля ліжка. Кіт заліз на дівчину та почав тихо підбиратись ближче до її обличчя. Іола відчувала кожен крок фамільяра та водночас подумки прощалась з прекрасною миттю спокою, оскільки знаючи Ерсуса, він з набагато більшою радістю спав би в казані, аніж підлізав би до втомленої відьми. Лапа опинилась на щоці.

— Ер, якщо ти хочеш погратись чи ще щось таке, то візьми мої рунні карти й пограй з Альвою, заради всього чаклунського.

— Як я з нею пограю, якщо з моменту регенерації ти її не викликала? Ти придбала фіал, але про закляття забула. Через це я тебе й потурбував.

— Я настільки втомилась, що забула про фамільяра. Я прекрасна відьма.

— Досить саркастичних компліментів, — кіт швидко перестрибнув на стіл, де знайшов маленьку коричневу книжечку із заклинаннями, яку раніше постійно приносила сова та переніс її до чаклунки, залишаючи на обкладинці нечисленні сліди від зубів.

Іола намагалася нормально підвестись, проте була схожа більше на мертвяка, який після двадцяти років у труні отримав можливість прокинутись від вічного сну. Вона взяла фіал та ніж, який використовувала виключно в магічних практиках і різко провела ним по долоні, забарвлюючи лезо насиченим червоним кольором. Найпримітивніший, проте найдоступніший спосіб виклику, який існує сотні років — за договором, який укладається за допомогою крові обох сторін.

— Enne vin a mi, Alvos, — відьма швидко піднесла фіал до долоні, змушуючи кров струмками стікати по склу, після чого щодуху стиснула його в руках, поки той не тріснув, розкидуючи свої уламки в радіусі декількох метрів. Як тільки Іола роз’єднала долоні, в них опинилась маленька та безсила сова, білизна якої була зіпсована багряними плямами.

— Альво. ходімо на вулицю, я тобі допоможу відбілити пір’я.

— Я. не можу. не потрібно магії. принаймні зараз. — вона через безсилля ледь змогла промовити щось зв’язне.

— Ти виснажена, тому я й не збиралась тепер її використовувати. Я відбілюватиму людським способом, — дівчина спокійно перенесла фамільяра до виходу, — ти вже достатньо постраждала.

Іола штовхнула двері плечима, вийшла з будинку та залишила Альву на кам’яному виступі, попросивши Ерсуса посидіти біля неї. Сама ж відьма взяла невелике відерце, в яке мала набрати води, і, відповідно, вирушила до річки. Дорогою додому вона звернула увагу на погляди, який перехожі кидали в її бік.

— Відчуваю всю важкість долі простої селянки, — пробубоніла дівчина собі під ніс, помилково вважаючи, що її ніхто не чує. Відерце чомусь полегшало, а потім і зовсім ніби втратило вагу.

— Ніколи не думав, що почую таке від тебе, — хлопець трохи глузливо, проте дружньо звернувся до відьми.

— Ірвіне. якщо ти й далі так зненацька підходитимеш, то я скоро посивію. Що ти тут робиш?

— Ну що я можу робити ледь не на кінці Цесори?

— Вирішив знайти собі ще один спосіб заробітку, невидимих кіз випасаєш?

— Знаєш, я тут думаю, чому б тобі не стати магістром? Магістром несмішних жартів, з яких сміються тільки коти.

— Ти зрівняв рахунок, — Іола засміялась, дивлячись на Ірвіна, — ну то навіщо ти до мене прийшов?

— Ти розповідала про лист та міністеріала. Я хотів би підготуватись до зустрічі трохи раніше, бо хтозна що цей тип може утнути. Але до цього, дозволь поставити питання: навіщо відьмі вода, якщо вона сама її може начаклувати?

— Я використала регенерацію, тому була змушена викликати Альву за кровним договором. Її пір’я, відповідно, в кров’яних плямах, тому я маю приготувати відбілюючий розчин без використання магії, щоб мій фамільяр не виглядав так, ніби я харчуюсь виключно шматочками його плоті. Якщо б я використала чари, то їй було б нестерпно боляче, оскільки вона не відновилась після виклику.

— Слава Верховній Силі, що у магів немає такої мороки.

— Ти завжди виділявся вмінням підтримати. Але поки Альва в такому стані на самоті з Ерсусом, я не можу дозволити собі такої розкоші, як гостинність.

— Я її й не прошу. Я тобі постараюсь допомогти, а потім ми обговоримо деталі справи та план дій.

— Домовились.

Вони разом дійшли до будинку і вже за добрячої відстані бачили приречену постать Альви, навколо якої кружляв балакучий кіт.

— То я ж тобі кажу, що з цих саламандр ніякого зиску! Теж мені фамільяри знайшлись! Хіба таке створіння зможе серед глибокої ночі промуркотіти господареві на вушко? О, Іола повернулась. Іоло, здається, Альві стало трохи зле! — кіт жалібно замуркотів, дивлячись на відьму.

— Звісно їй стане зле, якщо вона вислуховуватиме твої тиради щодо несправедливості у світі прислужників, — дівчина підійшла до сови, щоб краще її оглянути, — окрім того, що в неї, можливо, зараз вибухне мозок через твою балаканину, нічого не змінилось.

— Ти принижуєш мене на очах у Ірвіна. Я йду спати в казан, гідно та ображено вимахуючи тобі своїм хвостом прощальний жест.

Пил. Павутиння. Бридко, брудно, огидно. Двері в катастрофічному стані, від вікон живого місця не залишилося, а через підлогу, здається, можна потрапити в пекло.

— Інгрід, де ти? — Іоланта повільно відштовхнула ногою майже розвалений стілець.

У будинку панувала тиша, яку час від часу порушував ледь відчутний подих вітру, де-не-де змушуючи рухатись те, що залишилось від фіранок. Стіни, розмальовані різноманітними подряпинами, нерухомо та на диво стійко утримували в собі весь інтер'єрний хаос, результатом якого стала відсутність на території будь-якої живої душі. Тільки різні комахи час від часу пересувались по підлозі від одного кінця будинку до іншого без змоги завмерти на одному місці та перепочити.

На другому поверсі заскрипіли дошки. Іоланта легко, але обережно покрокувала в бік джерела шуму. Коли дівчина піднялась нагору, перед її очима з'явився довгий коридор з подряпинами на стінах, який давав змогу пройти в три кімнати. Чаклунка підійшла ближче: перші двері були зачинені, тому із суджень самозбереження вона не стала їх чіпати. Далі по коридору слідував прохід у приміщення, в якому було тихіше, ніж на кладовищі, тому туди й не варто було заходити. Треті по рахунку двері, роблячи висновок з їх оздоблення, були входом до чогось на кшталт лабораторії. Іола пройшла далі по коридору та штовхнула широкі двері, з-за яких до неї доносилось скрипіння.

— Інгрід, це ти? — дівчина оглянула кімнату, помічаючи темну ширму, за якою виднівся нерухомий та невисокий силует.

— Іола? Тебе як сюди занесло? — раптом пролунав здивований жіночий голос.

— Мені потрібні були чорнила, але, судячи з усього, тепер у список потреб додався фіал для Альви.

— Ну, будь-кому іншому я б сказала, що через безлад і таку ситуацію в домі у мене геть не залишилось ніяких товарів. Але ти подруга Ірвіна, тому підійди сюди.

Інгрід прибрала ширму, роблячи свій темний та незрозумілий силует напрочуд чітким. Її зовнішній вигляд геть не відповідав теперішньому інтер'єру її будинку: на лиці не було не те що подряпини, а навіть зайвої пилинки, яка б псувала вигляд її білосніжної шкіри. З її вбранням ситуація була ідентична: ні одної нитки, яка б стирчала з її одягу та паскудила б зовнішній вигляд.

— Ось, вибирай що потрібно, — Інгрід витягнула з-під столу два мішечки з реагентами.

Іола взяла потрібну їй кількість чорнил і два фіали намагаючись не виказувати неприязні. Починаючи витягувати гроші, Ін сказала їй, що платити не потрібно, оскільки ці гроші їй не знадобляться.

— Враховуючи стан твого будинку, якось не схоже на те, що ці гроші були б для тебе зайвими.

— Не думай, що в мені заграла щедрість. Я чекаю, поки за мною приїдуть люди батька і заберуть мене в сусіднє королівство. Там інша валюта, а бігати там в пошуках банку заради того, щоб отримати замість одної копійчини три я не збираюсь. До того ж, цю територію вже давно запримітив один місцевий кредитор де Вуаль, ім'я якого перекладається як "я викуплю всі землі, які зможу, а потім дивитимусь на них своїми величезними оченятами, бо на більше мені клепки не вистачить".

— Ну, в такому разі дякую за реагенти, — відьма заховала чорнила та фіал подалі, — на інших землях ти й далі торгуватимеш реагентами?

— Не знаю. Скоріш за все, потрібно буде знайти заняття "гідне для доньки настільки поважної особи, а не приторговувати мотлохом для нікому непотрібних магів та магічок". Батько — керівник ремісничого цеху, тому він не допустить того, щоб я займалась цим біля нього.

— В будь-якому разі, щасти.

— Дякую, тобі теж. Передавай придурку Ірвіну привіт від мене.

Темно, сиро, тхне мертвою рибою, яка декілька днів тому почала гнити, та видніється притрушений водоростями труп звичайнісінького кота, що, судячи з усього, захотів поласувати чимось кращим, ніж об'їдками з тутешньої корчми.

— Ви впевнені, що вона це зробить? Хоч вона і відьма, але це не заважає їй залишатись дівчиною, а жіночій статі таке геть не пасує, — дама легким жестом поправила волосся.

— Так, зробить. Я їй довіряю. Немає причин не довіряти людині, з якою ти зв'язаний готівкою.

— Вона не схожа на людину, яка могла б з цим впоратись, але якщо ти настільки впевнений, то гаразд, — жінка важко зітхнула, обертаючись до Іоли, — відьмо, ти знаєш свою роботу. Впораєшся — будеш нагороджена, ні — зробимо з тобою те саме, що й з іншими псевдочаклунами, які не виконали своє завдання.

— Чи можу я поцікавитись чим ви карали тих, хто не впорався? — Іоланта перетягнула руки м'якою тканиною, що не дозволяла отримувати опіки під час використання магії.

— Ні. Але вір мені на слово: нікому не раджу таких мук.

Іола з легким острахом подивилась на старезні двері, з-за яких раз у раз чулось пронизливе схлипування. Дівчина зібралась з думками та повільно почала ступати по суміші з мертвої риби та водорослей. Підійшовши до дверей, вона з силою штовхнула їх і вони розпались на друзки. В маленькому приміщенні не було нічого, окрім пошарпаних бочок, ящиків та великої моторошної скрині в кутку. Іола схопилась за тканину на руках, подивилась на купу дошок, які раніше були дверима, і вони в одну мить спалахнули, освітлюючи частину приміщення. В напівтемряві щось блискнуло, а долоні дівчини огорнулись пекучим жаром, що трохи заважало концентруватись на цілі.

Іола відчула як шкіра на плечі розривається навпіл, змушуючи краплі крові падати в гнилля. Вона провела вказівним пальцем по рані, збираючи криваве павутиння.

— Бодай тобі, — Іоланта скривилась, дивлячись на руки, — клята Арахна.

— Наче таке симпатичне личко, а таке нежіночне мовлення.

— Давай обійдемось без цих безглуздих докорів. Ми обоє знаємо що зараз трапиться.

— Як пані забажає.

Арахна зникла в темряві, немов пил, який швидко розвіюється, де-не-де залишаючи після себе тільки тонке павутиння. Іола трохи послабила пов'язку на руках, відкриваючи пальці, і доторкнулася долонею до стіни. Пролунав вибух, який змусив каміння розлетітись і звалитись на створіння, що вже стогнало від болю. Підійшовши ближче, дівчина витягла з-за поясу кортик і швидко провела лезом по артеріям потвори, змушуючи шкіру розриватись і заливатись темно-червоною рідиною, що повільно ставала густішою і поступово засихала. Арахна пекельно гучно заволала: її тіло вкрилось павутинням, яке перетягнуло їй всі кінцівки, знеможливило будь-який рух і залишило згнивати поміж кам'яних завалів.

— Тепер ти знатимеш ціну безглуздих докорів в бік відьми, — Іола спритно провела двома пальцями по лезу кортика, вимальовуючи на ньому руни, і перерізала Арахні ледь не останню вцілівшу артерію. Рештки потвори нерухомо звалились до землі.

Дівчина втомлено зітхнула та присіла на дошки, що тільки недавно слугували ящиками для зберігання риби. Перевівши подих, Іоланта вирушила до виходу, ледь перебираючи кінцівками. Вона відчувала втому, що накривала її з кожним кроком все більше і більше, поки ноги взагалі не відмовили і вона знесилена не впала на землю, розриваючи і так надмірно скалічене вбрання. Біля виходу з майже знищеного складу стояли графиня та граф, очікуючи на повернення Іоли. З уст дівчини злетів важкий стогін, і вона з тремтінням дістала з маленької кишені фіал, що переливався світло-сірим туманом, після чого з останніх сил кинула його в найближчу кам'яну стіну.

— Альво, регенерація.. — ледь вимовила Іоланта, дивлячись на те, як туман з фіалу поступово розсіюється і деформується в тварину.

Підлетівши до самої стелі, сова швидко змахнула крильми, створюючи навколо відьми темну завісу, яка повністю охопила їх двох. За декілька секунд дух зник, а роздерта шкіра почала швидко, але досить болісно загоюватись, утворюючи на тілі Іоли невеликий шрам.

З великим зусиллям, стримуючи біль, дівчина почала просуватись у бік виходу. Її зустріли ті самі поважні лиця, які й дали завдання звільнити склад: граф та графиня. Занепокоївшись зовнішнім виглядом Іоли, граф запитав чи з нею все добре і запропонував надати допомогу. Не дивлячись на пекельний біль, що виник в результаті бійки з Арахною, відьма відмовилась від пропозиції, оскільки через регенерацію їй загрожувала не така велика небезпека, а з іншими подряпинами вона могла впоратись сама. Отримавши свою платню, Іола подякувала і вирушила в бік дому Інгрід.

Дівчина зжала в руці вцілівший фіал, в якому з перламутровим відблиском переливалась темна субстанція. Покрутивши його в руці, Іоланта обережно випустила Ерсуса, який з майже розсіяного пилу набув фізичної форми і перетворився на кота.

— З Альвою щось трапилось? — кіт занепокоєно подивився на чаклунку.

— Я використала регенерацію, розбивши склянку, яка її стримувала.

— Отже, Альви нам не бачити до придбання нового фіалу?

— Так. Можна було б вдома прочитати якийсь манускрипт і викликати її, але один неслухняний кіт ненароком перетворив всі потрібні матеріали на гирлянду. Хоча я не розумію як це працює, ти ж навіть не справжній кіт.

— По-перше, фізична форма інколи може взяти верх навіть над демоном, а по-друге, не одна ти маєш право на розваги.

— Нормальні коти не знищують чаклунські манускрипти.

— Нормальні дівчата не розмовляють з котами.

В центрі невеликого міста завжди товклась купа людей, безцільно вештаючись по ринку. Вони самі ледь усвідомлювали куди і навіщо прямують, але продовжували йти, оминаючи візки та столи, що прогинались під тиском найрізноманітніших товарів від лихварів з різних куточків світу від Медеірну до Клету. В кінці-кінців весь цей люд знаходив собі подібних, після чого ставав теревенити ні про що біля торговців, яких це люто дратувало.

Юні панни, стоячи недалеко від торгової лавки, раз у раз промовляли різні чоловічі імена та обговорювали між собою якості їх власників. Іола сиділа на лавиці поблизу них, на мить відкинула всі свої думки і поволі почала слухати їхню розмову.

— Верено, ти ж не збираєшся виходити завтра ополудні до того блондинистого телепня? 

— Ірвін не телепень! Як ти взагалі можеш таке говорити? — дівчина обурилась, ледь надувши щоки. 

— Можу, бо я з ним спілкувалась три чи чотири дні тому. В мене склалось враження, ніби я говорю з портретом, з гарною картинкою, яка не може сказати нічого, що мало б якийсь сенс. Наче на писок гарний, а клепки в ньому так багато, як в шибениці насолоди.

— Напевно, ти в чомусь маєш рацію. А як тобі той юнак Еддрін з останнього балу в палаці графа? З ним цікаво, хоч він і не перший красень в Цесорі. 

— Той, що фліртував з усіма наліво й направо, не має власного житла і ледь встигає виплачувати борги? Так, ти вмієш вибрати серед юнацтва найдостойнішого, — дівчина важко зітхнула. 

Відьма сиділа й аналізувала всю безсенсовність того, про що спілкуються дівчата. Через певний час Іоланта відволіклась, помітивши знайомий силует, що прямував до крамниці з тканинами. Вона підвелась, поправила волосся, яке неохайно розтріпав вітер та вирушила до "Полотна Вереда". Вже за кілька хвилин вона впевнено відчинила двері крамниці.

— Кого я бачу! — скрикнув парубок за прилавком. — Іола власною персоною. Ірвіне, йди сюди!

— І тобі привіт, Еддріне. Рада бачити тебе в такому доброму гуморі.

— Воно й зрозуміло чому. До нас завітала Іоланта — найчарівніша та найздібніша, то гріх не порадіти. Що тебе сюди привело?

— Подумала, що я давно не бачилась з тобою та Ірвіном, вирішила це виправити.

— Знаючи тебе, — з кімнати для працівників мовив Ірвін, — це має бути не просто так. Ти ніколи нічого не робиш просто так.

— А ти завжди читаєш мене, мов той довідник для магів-початківців, Ірвіне. Не буду приховувати, я зазирнула сюди, бо побачила твій силует здалеку. Не знала, що ти в місті, але хотіла б з тобою потеревенити про одне діло, в якому мені, напевно, знадобиться допомога. 

— Еддріне, якщо ти не проти, — Ірвін зиркнув на чаклунку, після чого перевів погляд на товариша. 

— Скільки років не пройшло б, здається, що ви двоє ніколи не змінитесь. Йдіть базікати на другий поверх, я ще попрацювати хочу, — юнак показав рукою на сходи, які вели до невеликої кімнатки.

Іоланта та Ірвін повільно піднялись та сіли одне біля одного. Дівчина роздивлялась кімнату, вишукуючи щось цікаве, але окрім декількох крісел, трохи незручного диванчику та пристойної кількості рулонів різноманітної тканини не знайшла нічого. 

— Для початку, — Іола глянула на парубка з усміхом, — що то за дівчата, яким ви так не сподобались? Вони теревенили про вас на площі з таким обуренням, що їх легко було сплутати з жабами. 

— Дівчата? — Ірвін розгублено затримав погляд на відьмі та почухав потилицю, — Можеш їх описати?

— Обидві середнього зросту, в досить дорогому вбранні. Здається, в сюрко та коттах. Говорили щось про бал, безсенсовні розмови з тобою та Еддріном та про те, що ви телепні.

— А, ти про них. То Марія і Верена. Дві сестри, які набридали мені та Еддріну із заміжжям. Вчепились в нас, мов ті реп'яхи, ледь їх здихалися.

— Чому ви прямо їм не сказали, що вони не для вас?

— Якби ми тільки спробували, то нас в ту ж мить відправили б на ешафот. Їхні батьки настільки заможні і необмежені у своїх діях, що могли б з легкістю зробити трофеї з наших голів. Тому ми вирішили діяти інакше і прикинутись повними ідіотами, в яких немає ні голови на плечах, ні грошей в кишенях і нам це вдалось. Вони від нас відчепились, а ми при цьому навіть залишились в живих.

— Так, впізнаю вас двох. Почуття самозбереження притаманне тобі та Еддріну як нікому іншому. 

— Не сперечатимусь. — мовив Ірвін , витягаючи з-за крісла рідину незрозумілого кольору, схожого на фуксію, — Ти говорила щось про діло. Розповідай, я уважно слухаю.

— Мені не так давно прийшов лист від незнайомця, який просив про допомогу в знятті прокляття. Я зустрілась з автором листа в "Топазовому Змії" і ми обговорили певні деталі його прохання. І, відверто кажучи, мені це все не подобається. Не можу знайти логічного пояснення та аргументів, які б могли пояснити моє відношення до цієї справи, але щось мені підказує, що щось тут не те. 

— Ти хоча б знаєш його ім'я та якусь інформацію, що могла б ідентифікувати його як особистість? — парубок налив собі в найближчу чисту склянку та жестом, не перериваючи розмови, запропонував Іолі приєднатись. Дівчина відмовилась. 

— Так, знаю. Він назвав себе Мераном Арто, міністеріалом графа де Шатьє. Більше, на жаль, він нічого не уточнював. Та й цій інформації довіряти, на мою думку, не варто, адже навіть я для нього — білокура Рена. 

— Трансформація чи брунатний камінь?

— Друге. На трансформацію мені б не вистачило ні сили, ні реагентів. 

— Тоді й мені варто змінити зовнішній вигляд. 

— Це не буде зайвим. До речі, пам'ятаєш свою знайому, яка колись приторговувала спеціальними чорнилами для виведення знаків у свитках? 

— Ти про Інгрід, яка тобі ніколи в житті не подобалась і якій ти одного разу підсунула змію замість стрічки для свитків? Так, пам'ятаю, — Ірвін тихо засміявся.

— Може я її й недолюблюю, але мушу визнати, що чорнила в неї якісні та не дуже б'ють по моїм фінансам. І досить згадувати старе, я була малою й дурною.

— Не знав, що за два місяці ти можеш так сильно змінитись, Іоло. Але все-таки, якщо тобі потрібна Інгрід, то вона тепер живе в будинку біля улюбленої корчми Еддріна. Можеш зайти до неї на дозвіллі.

— А ти б не міг придбати чорнила замість мене? Я дам тобі певні фінанси, ти принесеш їх, а я не побачу Інгрід і зайвий раз не псуватиму собі та людям нерви.

— Вибач, Іоло, але ні. Я ще маю допомогти Еддріну з тканинами та зробити свої справи. Звільнюсь тільки завтра ввечері, а як я розумію, послуги Ін тобі потрібні сьогодні. 

Дрібні зорі купались в чорному океані неба, ледь помітно переливаючись, поки дівчина намагалась знайти потрібний їй свиток із рунами. Вона вже подивилась всюди: під алхімічним столом, поміж книжок із древніми закляттями, біля чорного чавунного казана, та все було марно. Через десять хвилин безуспішних пошуків відьма вирішила звернутись за допомогою до кота, який мирно потягувався на полиці з реагентами.

— Ерсусе, чорт забирай! Куди дівся свиток?

— Не розумію про що ти говориш, — відповів кіт, легко примружуючи очі від нудьги.

— Свиток з рунами, які нам сьогодні були потрібні, Ерс. Як я, на твою думку, маю знімати закляття без них? — дівчина трохи заспокоїлась, але досі нервувала. 

— А, ти про це? — кіт повільно піднявся, роблячи візуально доступним шматок пергаменту, на якому були акуратно виведені чаклунські знаки.

— Щоб тобі, прокляте ліниве створіння.. — подумала Іола, але нічого не сказала вголос. 

Видихнувши з полегшенням, дівчина попрямувала до коридору, в якому стояло дзеркало, оздоблене коштовним камінням. Воно дозволяло не тільки змінювати одяг, але й корегувати зовнішність, що в житті відьми інколи було просто необхідним. Іола підійшла до дзеркала, вибрала з кишені маленький медальйон та приклала його до найбільшого та найблискучішого брунатного каменю, що прикрашав дзеркало. Через декілька секунд на її шиї повис кулон, що переливався дивним, але притягуючим світлом, а з дзеркала на неї дивилась вже зовсім інша дівчина зі світлим волоссям, тонкими бровами та гострими маленькими очима, зовнішній вигляд якої був майже повністю протилежним до її повсякденного вигляду.

На оленячі роги, що висіли над вхідними дверима, граційно сіла сова Альва, яка уважно спостерігала за своєю господаркою, не відводячи від неї погляду ні на мить. Іола вже накинула на себе стару чорну мантію та збиралась відчиняти двері, але її спритно зупинила прислужниця.

— Щось трапилось, Альво? 

— Так, ти дещо забула. Тримай, — з лап Альви випала маленька коричнева книжечка, в якій Іоланта зазвичай знаходила потрібні їй закляття, рецепти та все те, що могло якось допомогти в її ремеслі. 

— Я тобі вдячна, але сьогодні це мені не потрібно, — відьма витягнула свиток, що був легко згорнутий та перетягнутий чорною стрічкою, — я взяла Мідні руни, тому за все інше можна не переживати.

Альва та Ерсус вирішили позбутися своїх фізичних тіл, так як ті заважали під час виконання роботи. В одну мить прислужники розсіялися перед Іолантою, немов порох, залишаючи після себе тільки чорний та блискучий пил, в якому виднілися частинки магічних субстанцій. З пилу роздався голос кота, який сповістив чаклунку про готовність фамільярів. Іоланта взяла фіал, в якому Альва та Ерсус, полишені фізичної форми, зазвичай подорожували з нею, і після промовленого заклинання прислужники були оточені тільки трохи забрудненим склом. 

Чаклунка одним простеньким рухом відкрила важкі та старезні двері, що із зовнішнього боку поросли червоним плющем, та вирушила до місця зустрічі з людиною, яка звернулась до неї по допомогу. Вона снувала вузькими вуличками в пошуках закладу, про який йшлося в листі, що надійшов їй ще декілька днів тому. Манера написання, непритаманна місцевим, вид пергаменту, яким лихварі тут зроду не торгували, та чорнила, зроблені, на її думку, власноруч, здалися їй дивними, але в кінці листа автор відзначив, що готовий заплатити пристойну суму за його нетипове прохання. Остання деталь була для молодої відьми досить суттєвою, так як її чари не особливо користувались попитом в людей. Ті думали, що Іола занадто юна і недосвідчена як для місцевої чаклунки, тому й боялись звертатись до неї. Але не дивлячись на цю прикрість, в Іоланти було декілька постійних клієнтів, що майже завжди просили одне й те саме. Для трьох юних дівчат — креми з ожини та віцебрісу, що ефективно омоложували шкіру; для декількох старійшин з оточення вищої знаті — настійки від головних болей; для шістьох парубків з місцевої гвардії — мандрагорові еліксири сили. Все це починало невпинно набридати, так як Іоланта цілими днями сиділа за столом, що був закладений різноманітними реагентами для приготування перерахованих вище кремів, настійок та еліксирів. Звісно, що в неї часом були й інші, більш значущі замовлення, наприклад вигнання домового, якого всі, окрім Іоли, сприймали за біса, зняття прокляття з доньки барона та навіть бій з розбійником, що намагався пограбувати склад одного її приятеля. Але все це ставалось так рідко, що відьмі здавалось, ніби вона ніколи в житті не покидала цих старих стін, насичених запахом старих фоліантів.

Іоланта простувалась вуличками, переходячи від одного рогу до іншого, вишукуючи таверну "Топазовий Змій", що за описом мала б знаходитись в одному з підвалів невеликих будівель поблизу порту. Чаклунка страшенно не любила ходити в цих місцях через надмірну кількість голодранців та жебраків, що просиджувалися в просторі між будівлями. Вона змалку навчилась не довіряти людям, а незнайомим тим більш, бо хтозна, яке вістря може опинитись в кишені її співбесідника. 

Пройшовши в майже саму глиб вулиці, що починалась від порту і вела до декількох тамтешніх закладів, дівчина побачила майже стертий напис на прогнившій дощечці, який свідчив про те, що вона на місці. На вивісці красувався змій, що легко обвивав відшліфований топаз та ніби шипів на того, хто заходить всередину. Іола спустилась в підвальне приміщення по скрипучим сходам, які фонетично відворювали кожен її крок. Приміщення було простим: декілька примітивних столиків, за якими сиділи тутешні пияки, майже розвалена дерев'яна побудова, що відділяла трактирника від клієнтів, дубові бочки з алкоголем, обплетені міцною виноградною лозою та свічки, що ледь трималися на стінах.

— Хтось знає як вибирати місце для зустрічі, — подумала Іола, уважно роззираючись навколо.

Дівчина невпевнено покрокувала між пияками та жебраками, що юрмились одне біля одного, та дійшла до кінця приміщення. За останнім столиком сидів високий статний чоловік у темно-нефритовому плащі, що ледь сягав землі. Через каптур, нависаючий майже на очі, важко було навіть поверхово розгледіти риси обличчя незнайомця. Він помітив Іоланту та плавно вказав на місце біля нього, запрошуючи дівчину до своєї компанії. Відьма, знехтувавши його жестом, надала перевагу місцю навпроти. Чоловік фальшиво посміхнувся. 

— Що ж, напевно, варто відрекомендуватись, — незнайомець повільно стягнув частину мантії назад, відкриваючи своє лице достатньо для того, щоб Іола проаналізувала його зовнішній вигляд, — Меран Арто, міністеріал графа Жака де Шатьє.

— Рена, відьма. 

— Що ж, Рено, ти знаєш навіщо ти тут. Мені потрібна твоя допомога у вигляді зняття слабенького прокляття з дівчини, що запроторена в Обсидіановій Темниці під замком графа. Це дуже важливо для мене, тому з приводу підтримки у фінансовому плані можеш не переживати.

— Я не знаю, чи зможу його зняти, давно таким не займалась, — Іола роздивлялась мантію Мерана, помітивши на її подолі подшкодження, яке геть не пасувало міністеріалу, — можеш описати те, що сталось з жертвою прокляття?

— Вона вся зблідла, наче поганка, ліва рука вкрилась спіраллю з якихось незрозумілих знаків, голос став безжиттєвим, ніби мовить сам Диявол, а очі втратили будь-які барви, що раніше надавали обличчю молодого й наївного вигляду. 

— Це не здається надто важким, але посидіти над рунами день-другий мені не завадить. Я ж не маю заподіяти шкоди дівчині, з якої зніматиму прокляття? — Іоланта кинула допитливий погляд на Арто.

— Не маєш. Це занадто дорога для мене людина, якщо її ще можна вважати чимось живим. 

— Я прийняла це до уваги. В мене є до тебе прохання, — Іола витягла з-під мантії старий свиток, перетягнутий чорною стрічкою, — візьми ось це, спустись до Темниці і зрівняй знаки на її руці з цими рунами. Якщо вони будуть дуже схожими або й взагалі однаковими, то повідом мене про це так швидко, як тільки зможеш.