#snostories

У мирному житті я шмоточнік. Моя М. завжди каже, що у мене шмоток більше ніж у неї. (не правда). Але, що мої речі і її шмотки, спраді ледве поміщаються по комодам та шафам.

Різноманітне взуття від кроксів до берців. Джинсівки, куртки, світшоти, футболки під шорти - оверсайз та джинси - в пору.

На війні лахи видали військові: форму, фліску, берці, футболки, білизна, шкарпетки. Але я був би не я, якби не накупив різноманітних футболок, флісок, термуху, ще одні берці. Тільки в новомодних мілітарі магазинах.

Але ходжу в одному і тому ж, бо і нікуди ходити. Зустрів друзів по службі, нас трохи розкидало але піймав себе на думці, що я стою перед ними в одному і тому ж. Бо я по роботі. І тоді, коли ми прощалися також з місця роботи.

Отак лежать мої новомодні шмотки і чекають якогось моменту. Коли виберусь у місто. І то мені буде пофіг як я вдітий, бо це буде також по роботі.

По одягу та фото видно + флешбеки, що хотів виглядати по хадкорному, максимально суворо. Ці кепки, борода, камуфляжні шорти, важка музика, тренування в залах, бокс і тд.

Зараз мені так похуй.

Певно, що тоді хотілось здаватися а не бути. Очевидно, що через певні комплекси.

Зараз, я б одягнув прямі джинси, звичайні кросівки та ростягнутий сірий светр. Пішов би на якусь йогу, після на прогулянку з собакою під Філа Коллінза.

Я забув написати про лютий.

Отже залишається про лютий тільки згадувати.

Я був в роботі і в проблемах але це вже норма.

Чи накрила лютнева хандра, як завжди?

О так! Декілька днів мене ковбасило, як лінію на моніторі помираючого пацієнта.

Я був злий, незадоволений, часто впадав у відчай і гримав на всіх. Але я знав що це мине. І навіть своїй М пояснив, аби не звертала уваги.

А ще в лютому було чимало змін на батальйоні. Зміни це добре, але одні з моїх обов’язків- це документально їх оформлювати. Тому я не люблю коли щось змінюється, особливо ззовні наказами зверху.

Зате люблю коли виходить просувати на вищі посади достойних людей. Робити подання на вищі звання а потім повідомляти їх…

Мені часто дякують і кажуть «ти кращий» або «щоб ми без тебе робили» абощо. І це мабуть єдине що мені подобається на службі.

Узагалі мені служити не подобається, я навіть ніколи не доєднувався до жодних рухів. Я не люблю боротися за лідерство і не люблю лідерів. Але парадокс - у мене завжди було багато друзів у різних тусовках. Серед лівих і правих. Серед гопників і серед вихованих людей.

Навіть на Майдані не вступав у жодні «сотні», хоча кликали. Я завжди думав, що можу до вас у будь який момент доєднатися коли треба діяти. А жити в наметі, ходити строєм, слухати лідера - ніц не моє.

А в армії, а що в армії? От уявіть що кожен окремий підрозділ - це маленька сімʼя, а рота як область, а батальйон - країна. Це ціла країна зі своїми правилами, лідерами. І ми навіть негласно боремося за першість з іншими батальйонами. Це відчувається.

Тут є все: інтриги, заздрість, підстави, сварки, хитрощі і навіть плітки.

Добре, що мені вдається бути трохи осторонь цього всього. Хоча так, я визнаю. Я пліткую ще й як. Ну а що ще тут робити?

Воювати і пліткувати.

Більше нІчого.

О, так, єдине що мене тут тримає - це віра у свій шлях. Так треба і все недарма. Ну і щіпка патріотизму. А це не мало. Повірте, тут це не мало.

А ще в лютому прочитав книгу та почав нову.

Вперше з тих пір як потрапив на війну.

Жодної зневіри, просто не сподівайтеся на чудо. Ви або приймаєте те, що будете жити в боротьбі, або плануйте своє життя десь там.

Я вже знаю, що буде далі. І не сидітиму з М. біля нашого будиночка на шезлонгах і безтурботно читатимемо книгу. Або не пройдемося безтурботно по нічному місту в обнімку плануючи подорож на Азовське море.

Єдине, що, поки підтримую - надію на чудо в ній, бо правду вона не хоче сприймати. Вона не готова. Тому, коли раз в день зідзвонюємось на 15 хв. я чесно вислуховую її цивільні пригоди, щиро дивуюся і кажу, що її проблеми для мене найважливіші, хоч вона знає, що я покладу слухавку і порину в вир подій зовсім іншого масштабу.

Я вже нічого не боюсь. Окрім. Аби вона без мене могла бути щасливою та посміхатися. Аби моя маленька була самостійною і самодостатньою дівчинкою.

Ми були, є і будемо. Завжди і навіки, і щоб не сталося. Ми вже є легендарними. Вона цього не розуміє. Вона не хоче жити спогадами, вона не вірить, що ми зустрінемось в інших життях.

Отже.

Колись у небі жили дві зірки. Вони світили одна одній крізь темряву, навіть коли були далеко.

Одного разу одна зірка полетіла у далекий бій з космічною темрявою. Друга хвилювалась:

— А якщо ти згаснеш?

— Тоді, — усміхнулась перша, — ти просто будеш сяяти удвічі яскравіше. Бо наше світло — не з простої пилюки. Це світло рідних душ, яке не гасне від відстані чи часу.

За нею напіврозвалений туалет з ямою. Далі Південний Буг.

Стоїть обабіч розйобаної дороги на битонних плитах через які проростає трава.

Вийшов працівник АЗС з будки, в якій я думав нікого нема, бо має занедбаний вигляд: «Ну нахуя двері в туалеті ламати, хлопці»?.

Ми стояли біля двох автобусів марки МАЗ, якими наші шофери вправно пиздячили сотку по Одеській трасі з Києва у напрямку Півдня. Хтось здивовано повернувся до працівника і відповів: «Та вона і так ледве трималася, як я заходив».

Після пʼяти годин очікування і вже дружнього спілкування з супроводжуючими за нами приїхало два буси. За цей час у нас вже встиг зʼїбатися четвертий у СЗЧ. Сказав, що йде попросити молочка у господарів до хати, яка знаходиться у 200 метрах від АЗС.

З бусу вийшов сержант, по блотному та у підвищеному тоні почав спілкуватися.

Коли під супроводом повернули молокошукача, сержант вирішив переключитися на нього, та принизити.

Сержант отримав пізди. Наші супроводжуючі не втрутилися.

Ніколи не знаєш хто до тебе приїде. Можливо спокійний офіцер запасу: піджак, який дві доби не спав, дуже вмотивований і злий.

Ми сіли в буси, залишили молокошукача в автобусі аби ця хвора людина їхала назад. Продовжувати сидіти на розподільчій військовій частині і робити статистику. Поки всіх настільки не заїбе, що і для статистики не буде потрібним.

Коли ми приїхали у бригаду, я очікував, що за нас «візьмуться» і призначать мені найгірше, що можна уявити.

Це, я реально навмання скопіював з нотатника. Фільми, переважно про різних наркоманів, хуліганів, бариг, ПТСРи і насильників та складнощі у житті.

До чого я? Сьогодні сидів на очних зборах АА і піймав себе на думці, що я кайфую від цих всих історій.

Потім мені, прямо на зібранні згадалися флешбеки з деяких фільмів і тут до мене доперло…

Звісно, на мене впливають групи, як терапевтичний засіб і я після них завжди в при піднятому настрої, але я не можу тепер заперечувати, що це все мені просто подобається.

Це пиздець. Сподіваюся, що я насправді ходжу туди не заради якогось задоволення і узагалі мій алкоголізм не повʼязаний з просто збоченим розумом та несвідомим пошуком таких історій та різних хуйових ситуацій.

Я ще не зрозумів і не переварив, чому мені таке подобається, але блін, трохи налякався.