#snowar

У мирному житті я шмоточнік. Моя М. завжди каже, що у мене шмоток більше ніж у неї. (не правда). Але, що мої речі і її шмотки, спраді ледве поміщаються по комодам та шафам.

Різноманітне взуття від кроксів до берців. Джинсівки, куртки, світшоти, футболки під шорти - оверсайз та джинси - в пору.

На війні лахи видали військові: форму, фліску, берці, футболки, білизна, шкарпетки. Але я був би не я, якби не накупив різноманітних футболок, флісок, термуху, ще одні берці. Тільки в новомодних мілітарі магазинах.

Але ходжу в одному і тому ж, бо і нікуди ходити. Зустрів друзів по службі, нас трохи розкидало але піймав себе на думці, що я стою перед ними в одному і тому ж. Бо я по роботі. І тоді, коли ми прощалися також з місця роботи.

Отак лежать мої новомодні шмотки і чекають якогось моменту. Коли виберусь у місто. І то мені буде пофіг як я вдітий, бо це буде також по роботі.

Я всім розумним людям і тим, хто стали для мене близькими знайшов гарні посаді.

Сам же отримав зброю, закінчу справи і вирушу у бойовий батальйон.

Якось я познайомився з М. Вона була неймовірно харизматичною та дружелюбною. А я був трохи замкнутий в собі і рідко подобався дівчатам. Справа не в зовнішності, а в моєму вайбі. «Пиздіти» не вмів, на модні тенденції мені було похуй. І деякі дівчата, усе ж таки цікавилися мною. (Я рідко ким цікавився бо завжди шукав споріднені душі).

Дурік? Так, я був таким тоді дуріком, поки пацани лапшали всяке і виписучували свої якості котрих не було, я завжди цинічно ставився до всього.

І, ось вона, якось мені написала «Солнышко, мы завтра встретимся?».

Я охрінів від такої наглості, що значить «Встрєтімся» після того панк концерту, коли два роки тоді я викупив, що ти щось пишеш і телефонуєш від скуки! Я ж не дарма тоді ще сказав, що мені похуй, дзвони іншим.

А на фесті я підійшов, бо так вийшло. Було декілька факторів і потрібно було, мені, циніку скоротати час. Там і другу підсобив і сигаретку стрельнув і з нею була моя знайома, тож типу привітатися.

«Ну шо, ти цинік?»

Якось вона у мене запитала, через тиждень, коли я був по вуха в неї закоханий.

Мені тоді було 18 а їй 16.

Зараз за неї життя віддам.

Зараз ризикую не тільки за неї а і за нас усіх.

І що вона робе «в тилу»?

До чого це все?

Я ж на разлабоні 10 років прожив. Така дівчина харизматична і тд, були роки тупняків, без розвитку. Зайва вага, лінь і тд. Довгий час ми так жили.

Але я відчував, що з нами щось не так. І причина цьому я.

Я намагався, як завів тамблер щось змінити, трохи розбирався з головою, зал, бокс і тд. Але її не цепляло.

Зараз я боюся додому повертатися. Вона мною пишається і присилає фото. І я знаю що на трьох роботах. Дівчина розквітла.

Тож, тільки прикладом друзі.

Вибачайте, без філософського підтексту не вийшло. Але я хочу не просто повернутися додому і її…зайнятися кексом.

Я боюся, що, вже й не вартую її.

Хоча я ніколи про це не задумувався. Просто я і свою наявну роботу не дуже ціную, хоча, очевидно мої рішення впливають на багато чого в обороні нашої країни.

А я так до цього цинічно відношуся…поки не побачу, що рабзіян дохне не 1/3 з нашими а на 1/100 буду себе корити. Хоча і тут моєї провини нема. Аде я вічно собою не задоволений.

Зато нею задоволений. Готовий в СЗЧ піти на пару днів, аби біля неї побути.

Цього не зроблю, бо дуже відповідальний.

P.S. Перепрошую за граматику, пишу на телефоні, нема часу передивлятися і все на колінках.

Тепер розумію, коли кажуть, що для військовослужбовців дружини та дівчата заважають.

Я б з радістю перейшов би на бойову посаду, їздив би на позашляховику і запускав би усе смертельне, що тільки можливо у загарбника. Працював би, не думаючи, що на мене хтось чекає. Так було би набагато легше.

Але між нами звʼязок, перевірений часом. Звʼязок справді казковий і незвичайний. І я мушу менше ризикувати, аби вона не побачила мене у труні.

Смерти я не боюся. Я боюсь її сліз.

По одягу та фото видно + флешбеки, що хотів виглядати по хадкорному, максимально суворо. Ці кепки, борода, камуфляжні шорти, важка музика, тренування в залах, бокс і тд.

Зараз мені так похуй.

Певно, що тоді хотілось здаватися а не бути. Очевидно, що через певні комплекси.

Зараз, я б одягнув прямі джинси, звичайні кросівки та ростягнутий сірий светр. Пішов би на якусь йогу, після на прогулянку з собакою під Філа Коллінза.

Не те, щоб я радів, як дитина і не від того, що побачив щось з минулого життя.

Звʼязок між автівкою і людиною справді є. Ну принаймні між нами.

Я забув написати про лютий.

Отже залишається про лютий тільки згадувати.

Я був в роботі і в проблемах але це вже норма.

Чи накрила лютнева хандра, як завжди?

О так! Декілька днів мене ковбасило, як лінію на моніторі помираючого пацієнта.

Я був злий, незадоволений, часто впадав у відчай і гримав на всіх. Але я знав що це мине. І навіть своїй М пояснив, аби не звертала уваги.

А ще в лютому було чимало змін на батальйоні. Зміни це добре, але одні з моїх обов’язків- це документально їх оформлювати. Тому я не люблю коли щось змінюється, особливо ззовні наказами зверху.

Зате люблю коли виходить просувати на вищі посади достойних людей. Робити подання на вищі звання а потім повідомляти їх…

Мені часто дякують і кажуть «ти кращий» або «щоб ми без тебе робили» абощо. І це мабуть єдине що мені подобається на службі.

Узагалі мені служити не подобається, я навіть ніколи не доєднувався до жодних рухів. Я не люблю боротися за лідерство і не люблю лідерів. Але парадокс - у мене завжди було багато друзів у різних тусовках. Серед лівих і правих. Серед гопників і серед вихованих людей.

Навіть на Майдані не вступав у жодні «сотні», хоча кликали. Я завжди думав, що можу до вас у будь який момент доєднатися коли треба діяти. А жити в наметі, ходити строєм, слухати лідера - ніц не моє.

А в армії, а що в армії? От уявіть що кожен окремий підрозділ - це маленька сімʼя, а рота як область, а батальйон - країна. Це ціла країна зі своїми правилами, лідерами. І ми навіть негласно боремося за першість з іншими батальйонами. Це відчувається.

Тут є все: інтриги, заздрість, підстави, сварки, хитрощі і навіть плітки.

Добре, що мені вдається бути трохи осторонь цього всього. Хоча так, я визнаю. Я пліткую ще й як. Ну а що ще тут робити?

Воювати і пліткувати.

Більше нІчого.

О, так, єдине що мене тут тримає - це віра у свій шлях. Так треба і все недарма. Ну і щіпка патріотизму. А це не мало. Повірте, тут це не мало.

А ще в лютому прочитав книгу та почав нову.

Вперше з тих пір як потрапив на війну.