never break down

Якось я познайомився з М. Вона була неймовірно харизматичною та дружелюбною. А я був трохи замкнутий в собі і рідко подобався дівчатам. Справа не в зовнішності, а в моєму вайбі. «Пиздіти» не вмів, на модні тенденції мені було похуй. І деякі дівчата, усе ж таки цікавилися мною. (Я рідко ким цікавився бо завжди шукав споріднені душі).

Дурік? Так, я був таким тоді дуріком, поки пацани лапшали всяке і виписучували свої якості котрих не було, я завжди цинічно ставився до всього.

І, ось вона, якось мені написала «Солнышко, мы завтра встретимся?».

Я охрінів від такої наглості, що значить «Встрєтімся» після того панк концерту, коли два роки тоді я викупив, що ти щось пишеш і телефонуєш від скуки! Я ж не дарма тоді ще сказав, що мені похуй, дзвони іншим.

А на фесті я підійшов, бо так вийшло. Було декілька факторів і потрібно було, мені, циніку скоротати час. Там і другу підсобив і сигаретку стрельнув і з нею була моя знайома, тож типу привітатися.

«Ну шо, ти цинік?»

Якось вона у мене запитала, через тиждень, коли я був по вуха в неї закоханий.

Мені тоді було 18 а їй 16.

Зараз за неї життя віддам.

Зараз ризикую не тільки за неї а і за нас усіх.

І що вона робе «в тилу»?

До чого це все?

Я ж на разлабоні 10 років прожив. Така дівчина харизматична і тд, були роки тупняків, без розвитку. Зайва вага, лінь і тд. Довгий час ми так жили.

Але я відчував, що з нами щось не так. І причина цьому я.

Я намагався, як завів тамблер щось змінити, трохи розбирався з головою, зал, бокс і тд. Але її не цепляло.

Зараз я боюся додому повертатися. Вона мною пишається і присилає фото. І я знаю що на трьох роботах. Дівчина розквітла.

Тож, тільки прикладом друзі.

Вибачайте, без філософського підтексту не вийшло. Але я хочу не просто повернутися додому і її…зайнятися кексом.

Я боюся, що, вже й не вартую її.

Хоча я ніколи про це не задумувався. Просто я і свою наявну роботу не дуже ціную, хоча, очевидно мої рішення впливають на багато чого в обороні нашої країни.

А я так до цього цинічно відношуся…поки не побачу, що рабзіян дохне не 1/3 з нашими а на 1/100 буду себе корити. Хоча і тут моєї провини нема. Аде я вічно собою не задоволений.

Зато нею задоволений. Готовий в СЗЧ піти на пару днів, аби біля неї побути.

Цього не зроблю, бо дуже відповідальний.

P.S. Перепрошую за граматику, пишу на телефоні, нема часу передивлятися і все на колінках.

По одягу та фото видно + флешбеки, що хотів виглядати по хадкорному, максимально суворо. Ці кепки, борода, камуфляжні шорти, важка музика, тренування в залах, бокс і тд.

Зараз мені так похуй.

Певно, що тоді хотілось здаватися а не бути. Очевидно, що через певні комплекси.

Зараз, я б одягнув прямі джинси, звичайні кросівки та ростягнутий сірий светр. Пішов би на якусь йогу, після на прогулянку з собакою під Філа Коллінза.

Я забув написати про лютий.

Отже залишається про лютий тільки згадувати.

Я був в роботі і в проблемах але це вже норма.

Чи накрила лютнева хандра, як завжди?

О так! Декілька днів мене ковбасило, як лінію на моніторі помираючого пацієнта.

Я був злий, незадоволений, часто впадав у відчай і гримав на всіх. Але я знав що це мине. І навіть своїй М пояснив, аби не звертала уваги.

А ще в лютому було чимало змін на батальйоні. Зміни це добре, але одні з моїх обов’язків- це документально їх оформлювати. Тому я не люблю коли щось змінюється, особливо ззовні наказами зверху.

Зате люблю коли виходить просувати на вищі посади достойних людей. Робити подання на вищі звання а потім повідомляти їх…

Мені часто дякують і кажуть «ти кращий» або «щоб ми без тебе робили» абощо. І це мабуть єдине що мені подобається на службі.

Узагалі мені служити не подобається, я навіть ніколи не доєднувався до жодних рухів. Я не люблю боротися за лідерство і не люблю лідерів. Але парадокс - у мене завжди було багато друзів у різних тусовках. Серед лівих і правих. Серед гопників і серед вихованих людей.

Навіть на Майдані не вступав у жодні «сотні», хоча кликали. Я завжди думав, що можу до вас у будь який момент доєднатися коли треба діяти. А жити в наметі, ходити строєм, слухати лідера - ніц не моє.

А в армії, а що в армії? От уявіть що кожен окремий підрозділ - це маленька сімʼя, а рота як область, а батальйон - країна. Це ціла країна зі своїми правилами, лідерами. І ми навіть негласно боремося за першість з іншими батальйонами. Це відчувається.

Тут є все: інтриги, заздрість, підстави, сварки, хитрощі і навіть плітки.

Добре, що мені вдається бути трохи осторонь цього всього. Хоча так, я визнаю. Я пліткую ще й як. Ну а що ще тут робити?

Воювати і пліткувати.

Більше нІчого.

О, так, єдине що мене тут тримає - це віра у свій шлях. Так треба і все недарма. Ну і щіпка патріотизму. А це не мало. Повірте, тут це не мало.

А ще в лютому прочитав книгу та почав нову.

Вперше з тих пір як потрапив на війну.

Швидка внутрішня реакція людини на події, думки або ситуації.

Емоційні гойдалки.

Стан, коли у людини різко і часто змінюється емоційний стан.

Коли ти дізнаєшся, що побратима переводять. І нічого не можеш із цим вдіяти. Ще й, по суті, у твої обов’язки входить повідомити йому про це. А паралельно у тебе купа задач.

Ти сидиш сконцентрований довгий час, і коли їх вдається вирішувати — настає радість та натхнення. А потім повертаєшся, дивишся на нього і згадуєш — настає смуток.

Йдеш з точки А в точку Б, де на тебе чекає сон і відпочинок. Ти мега втомлений, ледве ноги волочеш, зовсім трохи, всього кілометр. Але починають літати FPV. Ти знову концентруєшся, піднімається адреналін. Сховок — перебіжка, сховок — і знову перебіжка.

А потім БАЦ! Відпрацьовує РСЗВ. Страх, тривога. Це ж виходи! І знову підняття настрою.

Добираєшся до точки — радість. Відкриваєш штатку, натрапляєш на прізвище загиблого побратима — і знову смуток.

Знову просимо про допомогу🖤

Розумієш? — він розпростер руки, у яких нічого не було.

— Ні, — мовив Рік. — Я цього не розумію. Мені потрібна допомога.

— Як я можу тобі допомогти, якщо не можу допомогти навіть собі? — усміхнувся він. — Хіба ти не бачиш? Спасіння не існує.

— Тоді навіщо все це? — допитувався Рік. — Навіщо ти тут?

— Щоб показати, — сказав Вілбер Мерсер, — що ти не сам. Я перебуваю тут, з тобою, і завжди буду з тобою. Іди й роби свою справу, навіть якщо знаєш, що вона неправильна.

— Навіщо? — запитав Рік. — Навіщо мені її робити, оту справу? Я звільнюся з роботи й емігрую.

— Від тебе завжди вимагатимуть робити неправильну справу, де б ти не опинився, — проговорив старий. — Це головна умова життя — бути змушеним йти проти самого себе. Приходить час, і кожне створіння, що живе, мусить так учинити. Це остаточна темінь, поразка сотворіння; так діє прокляття — прокляття, яке живиться самим життям. Скрізь у всесвіті.

— І це все, що ти можеш мені сказати? — розчарувався Рік.

Зі свистом полетів у нього камінь; він пригнувся, і камінь влучив йому просто у вухо. Він одразу відпустив обидва руків’я і знову опинився у своїй вітальні біля дружини й емпатомодулятора. Від удару страшенно боліла голова; торкнувшись рукою щоки, він відчув, як збігає по обличчю кров. Вона крапала великими червоними краплями.

Айрен із хустинкою в руці витирала його вухо.

— Добре, що ти забрав мене від емпатомодулятора. Бо камінь поцілив би в мене. Дякую, що прийняв на себе мій камінь.

— Викликають на роботу, — кинув Рік.

— Нове завдання?

— Аж три, — він узяв у неї хустинку й пішов до вхідних дверей. У голові паморочилося й трохи нудило.

— Щасти тобі, — озвалася Айрен.

— Нічим не помогло мені те тримання за руків’я, — буркнув Рік. — Зі мною говорив Мерсер, але нічим не зарадив. Він знає не більше, ніж я. Звичайний собі старий дід, що пнеться догори, щоб там померти.

— А хіба це не одкровення?

— Уже мав я таке одкровення, — Рік відчинив вхідні двері. — Ну все, побачимося.

Жодної зневіри, просто не сподівайтеся на чудо. Ви або приймаєте те, що будете жити в боротьбі, або плануйте своє життя десь там.

Я вже знаю, що буде далі. І не сидітиму з М. біля нашого будиночка на шезлонгах і безтурботно читатимемо книгу. Або не пройдемося безтурботно по нічному місту в обнімку плануючи подорож на Азовське море.

Єдине, що, поки підтримую - надію на чудо в ній, бо правду вона не хоче сприймати. Вона не готова. Тому, коли раз в день зідзвонюємось на 15 хв. я чесно вислуховую її цивільні пригоди, щиро дивуюся і кажу, що її проблеми для мене найважливіші, хоч вона знає, що я покладу слухавку і порину в вир подій зовсім іншого масштабу.

Я вже нічого не боюсь. Окрім. Аби вона без мене могла бути щасливою та посміхатися. Аби моя маленька була самостійною і самодостатньою дівчинкою.

Ми були, є і будемо. Завжди і навіки, і щоб не сталося. Ми вже є легендарними. Вона цього не розуміє. Вона не хоче жити спогадами, вона не вірить, що ми зустрінемось в інших життях.

Отже.

Колись у небі жили дві зірки. Вони світили одна одній крізь темряву, навіть коли були далеко.

Одного разу одна зірка полетіла у далекий бій з космічною темрявою. Друга хвилювалась:

— А якщо ти згаснеш?

— Тоді, — усміхнулась перша, — ти просто будеш сяяти удвічі яскравіше. Бо наше світло — не з простої пилюки. Це світло рідних душ, яке не гасне від відстані чи часу.

У мирному житті я шмоточнік. Моя М. завжди каже, що у мене шмоток більше ніж у неї. (не правда). Але, що мої речі і її шмотки, спраді ледве поміщаються по комодам та шафам.

Різноманітне взуття від кроксів до берців. Джинсівки, куртки, світшоти, футболки під шорти - оверсайз та джинси - в пору.

На війні лахи видали військові: форму, фліску, берці, футболки, білизна, шкарпетки. Але я був би не я, якби не накупив різноманітних футболок, флісок, термуху, ще одні берці. Тільки в новомодних мілітарі магазинах.

Але ходжу в одному і тому ж, бо і нікуди ходити. Зустрів друзів по службі, нас трохи розкидало але піймав себе на думці, що я стою перед ними в одному і тому ж. Бо я по роботі. І тоді, коли ми прощалися також з місця роботи.

Отак лежать мої новомодні шмотки і чекають якогось моменту. Коли виберусь у місто. І то мені буде пофіг як я вдітий, бо це буде також по роботі.

Велике місто і мирне життя тільки ще більше пригнітило.

Слухаю darksynth.

І курю. Так, курити давно почав.

Я думав у нас тут НАТО.

У нас тут хуято. І це я ще не пʼяний. Всього одна чарка. А

А я хочу, аби увесь світ згорів, або мене вʼїбав, нарешті іскандер і усе закінчилося.

Так, я нию, бо нікому не можу жалітися.

Важко, коли людські долі, от-так підписом, якогось хуя-полковника вирішуються не спитавши. Важко, коли два з половиною місяці роботи коту під хвіст. І роботи з людьми, а це дуже відповідально. Безсонні ночі, аби бат вийшов і був на такому рівні підготовки, щоб хлопці не гинули дарма, а навпаки були навчені, ситі, морально-вольовий дух на високому рівні і дали пизди кацапам.

Всі зневірилися. Завтра побачать цифри по СЗЧ.

Уйобішні генерали.

Познайомився з багатьма чудовими людьми, налагодив роботу. Мій батальйон завжди хвалили. Пройшов всі перевірки без суттєвих зауважень. Деяких солдат знав особисто. Я завжди їх пригощав смаколиками та сигаретами. Десятки людей підготували, відправляли отримувати фах, відправляли на курси. Тепер, їх переміщають в інші батальйони і іноді, навіть не відповідно старим посадам.

Я ще не усвідомлюю, моя психіка мене захищає. Скільки роботи пророблено і бачу це все на бумажках і в компʼютері, але не усвідомлюю, що це людські долі.