.Блог незавершених думок

Одинаково тонко, одинаково широко, одинаково ніяково, одинаково нахабно.

Шепіт у голові, говорить, говорить, не перестає говорити:

«Піди та з‘їж. Себе, себе. Зіжми баговинними пальцями чорну душу, стисни так, що орбіти очей полускають, як впущені на землю гарбузи.».

Одинаково тихо, одинаково гамірно; одинаково самотньо, одинаково ексцентрично; одинаково дико, одинаково морально; одинаково тепло, одинаково протяжно.

«Але ніколи, чуєш мене, ніколи не викрадай чуже серце. Бо зіпсуєшся, як банка протухлої солонини, як мертва прибережна риба, як людина, без мізків, але релігійна.»

Через тонке полотнище тканинного зонта пробивають краплі дощу, під яким сприймаю себе вразливо-ізольованим. Парасоля формує майже сухий циліндр, межа якого - злива, за межу якого іще дужче, ніж хвилину тому, дбаю не виходити. Залізнична колія давно поросла травою, рейки заіржавіли, і ми, я та мій супутник, вільно крокуємо. Ноги змокли, навколо рідке газовано-вологе повітря; окремо я – позаду, попереду він, теж окремо. Урвисько, що лежить недалеко – неймовірний краєвид. Бескид, що лежить у мені – жахливо глибокий. Супутник зупиняється, окидає бадьорою посмішкою.  Відчуваю взаємність, але лицем відповісти не можу – мовчки киваю. Металевий віадук балками височить над крутосхилом, над серцевим таким міст не звели.

Мій потяг рушив швидше, аніж я то зрозумів. Вікно, недбало мите зсередини та брудне, в доріжках від дощу і вітру ззовні, відрізало мене від очей, які докидали у вже розпалену пожежу пекучих дров. Маска безтурботності тріснула, і, стримуючи сльози, я нарешті відчув біль, який розростався за грудиною.

Мій потяг уже їде, але я тому спротивляюсь. Гарячі сонячні доріжки б‘ють через вікно прямо в незконцентроване обличчя, освітлюючи повз пролітаючі краєвиди ранньої, тільки післялітньої осені, сіяючої смарагдом. Для мене ж навколо туманна дощова мряка, сиро в моїй голові.

Мій потяг летить з надсвітловою швидкістю прямо в місця, де душа вбере цигаркові смоли і настої седуючих трав.

Я мрію про зупинку, я хочу зійти.

Душа, покрита залакованими, заблокованими, присипаними піском часу вибоїнами, які багато в чому клеймують події, що таки красиво покоробили те зроблене природою єство, першороджене. Польова дорога, на якій лишилися сліди, серце може багато чого розказати про минуле: про застої і активність, різноманіття і пріоритетний рух; про доброту і злість, відсутність любови, або ж надмірний гармір в центрах щастя; про мене і тебе, нього і неї. Вся зпломбована цілісним гранітом, дрібними камінцями, териконами, травою різниться лише відстанями між людьми,які все розходяться.

Моя рука плавно підгрібає під себе колоски якоїсь невідомої розуму дикої рослини. Іду по стежині між двох стін трав, що навівають післядощову прохолоду. Легеньке літнє тканинне взуття уже повне води, яку накопичила у собі ця далека від цивілізації земля. Смішні ж звуки! Чав-чавк, хлап-тяп! Прискорюю крок до бігу, звертаючи з стежини прямо в самісінькі нетрі глибокого, бездонного поля. Небо таке улюблено-осіннє, навіть попри те, що зараз літо. Комашня летить прямо в лице, вітер роздуває довгеньке волосся. Благодать! Градієнти задоволення все більше насичуються в душі, як і в отих дрібних квіточках – фіолетово-блакитно-біло-рожево.

Вікно заливає дощем. Велетенські краплі грохотять по бляшанці-підвіконні, збираються в лужбинці озерцем і з неї стікають прямісінько мені у кімнату. Дивлюсь на це, мовби зачарований, а потім зіскакую із нагрітого тілом стільця, хапаю першу тряпчину, що втрапила під руку та починаю відмочувати. Але вікно не зачиню. Створивши міні-струмковбирач із улюбленого пухнастого рушника висовую голову назовні, під зливу. На дорожній просілій бруківці такі ж струмки, як і мій особистий, лишень значно більші. А між ними скачуть люди, боячись намочитись, лишень без пухнастих рушників.

Крізь ідеально вимите скло, яке майже не помічається, якщо не приглянутись, дивною неправильною решіткою рябіють листки моєї акації, яка давно не цвіла. Вікно наполовину закриває широке чорне полотнище лляної тканини, через що кімната скрашується кольором копалень в глибинах підоснов життя.

Визначаєш цей запах? Дивний, ніби давно знайомий аромат, але згадати точно не можеш. Отак крутиться в пам‘яті і ніяк не покажеться, аби зрозумів. Або оце відчуття давно забутого, але вмить ясного, як сонце зранечку після темної ночі? Ідеш та викопуєш усвідомлення. Трохи там, трохи сям хапанув, і уже маєш цілу збірку на всі випадки життя.

«Ах, точно, я вже чуяв це. Було, було таке.», - собі сам говориш після чергового розуміння того, що систематизуєш .

Сум з крихіткою роздратування і ліні.

Сум через лінь і роздратування.

Сум бо сумуєш, а хочеться спокою.

Сум коли все спокійно, а мариш пригодами!

Сум, бо не знаєш чого хочеш - ображатись чи забути?

Сум, який класифікується як некласифікований.

Мільйони варіацій лише однієї емоції! Нотний стан в твоїй голові і тонкощі зовсім не у вищій матерії.

Хоч як би ви не дивувались - я вже звик. "Тривожний тип особистості", - говорить мені психологія, і моє серце починає битися дужче та частіше. Смішно, навіть про це переживаю. Обожнюю хмурі деньки, ненавиджу сонце. Тьмяно-вицвілі кольори мого одягу розкажуть про мій внутрішній простір. Бережу особистісні кордони - тактильні контакти це жахливо. Ненавиджу музику, коли є тишина. Краще подумати, аніж обговорити. Друзі? Перерахую на пальцях правої руки. Скажіть не те, не так, не тоді - мій тиждень полетить коту під хвіст. Мрію про спокій. Де мій вихід?

Я - містер-суцільна-депресія. Не в сенсі хвороби, а в значенні фонового стану життя.

Моя жизнь - непрерывная череда ликований и падений. Это любовь и ненависть в одном теле. Это пылкий жар и, несомненно, детская застенчивость, которая его тушит. Моя жизнь - набор из скрытых, хорошо замаскированных противоречий, сложно перепутанных, вуалированных самым изящным мастером - моим грехом. Моя жизнь - с одной стороны полностью бессмысленна, с другой - наполнена до краев, готова треснуть по швам от напора. Я ищу да ленюсь в один и тот же момент. Я хочу и ненавижу одновременно. Перестаю и начинаю, не понимая того наяву. Извиняюсь и поощряю, хнычу и смеюсь до упада, люблю людей и хочу избавиться от всех вокруг. Я какой-то сверх дихотомический человек. Сверхнепонятный, сверхнеестественный.

    Життя іноді таке складне, що годі сказати. Не знаю як кому, а мені кожен день скидає все новіші розчарування, я кладу їх до всієї купи, і потім, дивлячись, повторюю: "БЕЗСЕНСНІСТЬ". З цією безсенсністю за ручку топаю породжувати нову безсенсність, яка поможе мені зробити іще одну, а потім іще, іще, іще, - і так до нескінченності. Отут і криється шафовий кістяк: робити однобічні висновки приємно і нерозумно. Вставати кожного ранку з псевдопереконанням "життя гидке", очікуючи копняка від зараз грядучого дня - це тільки мені одному здається глибиною дурнуватості? Причину знаю на власному досвіді: поки маєш для чого жити - будеш прокидатись усміхненим навіть тоді, коли життя насправді в *кхм-кхм* болоті. Отже, виділяючи своє враження від попереднього тижня і щиро бажаючи себе пожаліти рано-зранечку, пам'ятай: то не тиждень такий, то ти такий. Ти не маєш цілі, ти не маєш мети. Ти не маєш нічого такого, бо не хочеш мати. Бо лінуєшся, бо оправдуєш себе. Та ж бо "просто комфортно". І попри те, завтра, встаючи, я буду говорити "навіщо?".