жахливі слова

Я йшов після досить неприємних відвідин лікаря центром міста, дув прохолодний вітер і грала ненавʼязлива музика лише в одному навушнику.

Я відчув, що мені добре. Відчув, що давно такого не відчував. Відчув, як важко стало ловити такі моменти. Відчув, що раніше ніколи б і не подумав, що це може зробити мене щасливим, хоча б на мить.

Другий раз я відчув себе добре, коли йшов з річки увечері. Я йшов повз старі бази відпочинку, чув, як ліниво про щось розмовляють люди, які вочевидь у відпустці. Чув шум вечора на природі. Відчував запах вологи різних дерев.

Принаймні, так сказав В. Ще з цього сміялась А, коли те, що я написав, зачитав їй В.

А я просто намагався написати відгук на кафешку суші-ту-гоу, в яку повів В, під егідою того, що там працює його друг і він нам зробить 50% знижку.

Ще він казав, що там смачно, але клюнули ми саме на знижку. Ну може ще на те, що це буде швидше ніж смажити шашлик, бо ми їхали на дачу і всі були дуже голодні.

Ми поїли суші.

Суші нормальні. Не погані, не хороші. Не супер дорогі, не прям дешеві. Риби не багато, але в цьому ціновому сегменті це норма. Прикольно, що власник товариш. Прикольно, що знижка 50%. Взагалі супер, що швидко (а швидко через те, що замовлень у них не особливо багато).

Але написати треба так, щоб:

було інформативно і корисно;

було схвально і правдиво;

виглядало органічно.

І я написав так, як вчать в корпоративній сфері - коротко і по ділу:

мені сподобалось, можу рекомендувати;

ціни середні, кількість риби і її свіжість задовільна;

готують швидко.

Це обʼєктивно все, що мені треба знати перед походом в незнайомий заклад:

що там вже хтось був, хтось з рейтингом коментатора, щоб розуміти, що аккаунт реальний і відгук не накручений;

радить ця людина туди йти чи навпаки;

які там ціни;

основний бенчмарк по суші для мене це кількість риби і її зовнішній вигляд;

чи треба довго чекати.

Все. Це все.

Не розумію, навіщо описувати, як хтось гуляв з собакою, випадково знайшов це місце, спочатку не хотів йти, але його вмовила дитина, вони зайшли, все виглядало вбого, але сушист був ввічливий, вони розговорились, виявилось що він власник і сам готує, і що він порадив сет філи, хоча спочатку хотілось драконів. От щоб що?)

Зараз раком нікого не здивуєш. В моєму дитинстві, про те, що хтось помер від раку, я чув лиш інколи. Це були одиниці. Наразі ж від раку не помирають тільки одиниці.

Від раку гинуть родичі знайомих, колеги із дальніх кабінетів, відомі люді й навіть мало знайомі люди із кіосків, де ти купляв все життя овочі або де ремонтував взуття.

Рак це сумно. Рак це боляче. Рак це про прийняття рішень, де обирати особливо ні з чого - всі варіанти хрінові.

Може рак це не так хріново, як інші важкі хвороби, але це все одно хріново.

Я знав це, мама знала, ба знала. Всі знали. І якась мовчазна домовленість була між всіма нами, яка мене і бісила найбільше - ми просто прийняли цей факт. Робили вигляд, що нічого не відбувається.

Щоб якось наповнити сенсом дні бабулі, я просив її будити мене щоранку. Бо ще з дитинства я дуже погано прокидаюсь. А з моменту як почав пити заспокійливі, я взагалі перестав прокидатись самостійно.

Ба справно дзвонила о 7 ранку кожен день. Кожен ранок.

Від вчора мій телефон о 7 ранку не дзвонить.

І мені сумно від цього. Навіть недостатньо сумно, бо я ще не повністю зрозумів, що сталось.

Мені дуже сумно, що рідних людей не стає. Мені страшно залишатися істинно самотнім - коли нема рідних.

Сумно і страшно.

Перше, що я помітив після відкриття сезону - величезна калюжа у вбиральні. Лопнув керамічний бак.

Потім включивши бритву - сталось замикання.

Пралка чогось стала виходити із ванни під час прання і видавати дивні звуки.

Телевізор перестав вмикатись.

Потім труба обірвалась у другій вбиральні.

Завелись їбучі оси і мурахи, але мурахи наче давно вже.

Їбучий жук пожирач дерева завівся. Тепер буду засинати і слухати, як він потихеньку, але без зупинки їсть мій будиночок.

Собак їбучих завелось стільки, що вони збиваються в зграї і нічого з ними не зробиш (гуманного).

Сусід почав будуватись і цей звук перфоратора просто з самого ранку і до пізньої ночі.

Інший будинок купили неадеквати і бухають 24/7.

Щось таки вдалося реалізувати.

Розумію, що щоб стати керівником, має низка речей скластись: ти маєш щось робити краще за інших, це має хтось бачити, проти цього не має ніхто бути. Це має скластись.

А я не те щоб цікавився тим, чим я займаюсь. Навряд посвятив би цьому зайву хвилину часу.

От так всесвіт мене і віддячує - маю внутрішню кризу "не займаюсь нічим суттєвим".

Ми поїхали за місто, бо очевидно було, що буде обстріл. Хоча я не відслідковую це, але мала зазвичай не втрачає з цього приводу пильності.

Бабушці я попросив не казаити, що ми їдем ховатись від обстрілу. Хотів, щоб їй було приємніше, що ми просто приїхали, бо скучили. А я і правда скучив. Раніше частіше їздив. А зараз вона ще більш-менш себе почуває, тому мені вдвічі совісно через те, що їздити я став не так часто.

У мене поганенько з тайм-менеджментом, якщо не сказати, що у меня з цим прям відверто хуйово. Нічого не встигаю. Хоча нічого і не роблю. На роботі не перепрацьовую, дома нічого не роблю, їсти регулярно не готую, в магазин особливо часто не ходжу. І все одно не вистачає часу на якісь хоббі або розвиток.

Мій кращий друг постійно запитує у мене: "чим ти, бляха, увесь час зайнятий?".

А я реально нічим не зайнятий і часу все одно нема. Халепа.

Сьогодні я спав екста довго. Я люблю так довго спати. І ці ліки, які я приймаю вже два? три? роки тільки підсилюють мою любов до патологічного сну.

Ліки назначила приємна тітка психіатр по телефону: "може поможе, а може нє".

Боже, як же я мучився. Я мучався так сильно, як було кайфово до того. Перші таблетки не підійшли. Було хуйово, а після перших ліків було хуйово і до того ж все плило, важко було концентруватись на одній думці, руки і ноги були важкі.

Важко було ще черзе те, що треба було робити вигляд, що все окей. Мамі казати, що ніби все стає трошки краще, а на роботі не показувати, що я, схоже, йобнувся.

Ну бо якщо ти один раз "йобнувся", то скоріше за все, ти на увесь час йобнутим будеш. Ти вилікуєшся, адаптуєшся. Але кліше на тебе вже повісили, і на жаль, ти його не знімеш.

Я хочу вибачитись перед всіма, хто має ментал нюанси. Кого ця думка може образити, або образила. Я так думав, коли хворів. Це була частина параної. Я вилікувався, я хочу так думати. Але я продовжую так вважати - можеш не "отсвічувати" , то не "отсвічуй".

Коли перші таблетки не підійшли - я вирішив, що ще трошки потерплю і випилюсь. Не знаю як, але якось це зроблю. Прикро зараз, що я цією думкою тоді поділився з ма. Думаю, це пару років її життя відмінусовало зразу.

Останні декілька років моє життя повна протилежність тому, що я написав вище. Це якась безцільна потуга.

Я просто щось роблю. Кудись їжджу. Споживаю якийсь контент. Постійно думаю, що так більше не можна. І якось все це без цілі. Нема глобальної мети.

Короче, це мав бути самоусвідомленості пост, а вийшов пост нитія.

Мені недавно ляпнуло 31. І я собі в заслуги записую, що я не сильно багато кави випив, або пив воду в цей день.

Це все що вам треба знати про мої «амбітні» цілі на день.