#fiua interview

Коли гурт повернувся до турів близько чотирьох місяців потому, "я почувався зовсім іншою людиною. Коли переживаєш щось таке, що настільки наближує тебе до смерті, коли буквально зустрічаєшся з нею і раптом повертаєшся назад, твоя ДНК змінюється. Я відчуваю, ніби кожна клітина мого тіла зовсім змінилася. Тепер я інтерпретую речі інакше, думаю про речі інакше. Тепер все інакше на смак для мене. Я не та сама людина, якою був раніше."

The Patience зіграли свій останній концерт 30 грудня 2017. Після цього Френк не виходив на сцену протягом 15 місяців [ну якщо не враховувати ось цей один раз – FIUA]; це найдовший період, за який він не грав наживо, з того часу, коли йому було 13. Відхід від звичного йому способу життя в турах неймовірно лякав його, але йому були потрібні зміни.

І тепер він повернувся. Нова людина, новий гурт, новий альбом.

Barriers яскраво відображує захоплення новим початком. Пам'ятаючи про минуле, але не будучи прив'язаним до нього, цей альбом уособлює чесність, терміновість і дієвість. За час перерви він створив не тільки пісні, а і збудував новий гурт.

"Я намагався зрозуміти, що таке життя. Я намагався проводити час з дітьми, моєю дружиною та насолоджуватися теперішнім. Я мав вилікувати своє тіло та розум, і це зайняло певний час."

Він використав ті місяці поза центром уваги "просто аби повернутися до того, що робить усе вартим того," як він пояснює. Френк так довго жив без дорожніх валіз, а тепер: "Я не знаю, чи ця нова людина може цим займатися."

Коли дати туру почали наближатися, він почав турбуватися. "Я переживав дивний спектр емоцій і страхів. Чи я знаю, як не займатися цим? Чи здатний я вижити у реальному світі без цього? Чи зможу я зробити це знову після всього цього часу? Дивно змушувати себе зустрічатися з усіма цими страхами і залякувати себе до того, аби, як ти сподіваєшся, зробити щось чудове.

Ось чому Barriers відчувався настільки важливою виконаною справою для мене. Здавалося, ніби все знову як уперше. У моєму минулому житті це було тим, чим я займався. Але тепер, живучи у цьому новому тілі та дихаючи цим новим повітрям, чи я знаю, як робити це? І звісно ж є новий гурт. Усе було таким новим, дивним і недовідомим. Це був перший альбом, який я написав після аварії – а це було чимось, про що я мав поговорити, не маючи слів, аби описати це. Як мені навіть спробувати поговорити про свої почуття, якщо ніщо не здається достатнім для того, аби описати ці емоції? Є різноманітний спектр емоцій, з якими я зараз пораюся, які я досі не розумію до кінця, але Barriers допомагає мені зробити це."

"I know I don't have to explain myself to you, – співає він під час руйнівного обвалу пісні Six Feet Down Under, – but I might feel better if I try." ["Я знаю, що не маю пояснювати себе вам, але, можливо, мені стане краще, якщо я спробую."]

Тепер, повертаючись з "іншого боку", Френк рішуче допомагатиме іншим пройти через багно. Роками він ділився своїми власними тривогами з іншими та був рольовою моделлю, зразком для тих, хто міг знайти себе в цих зізнаннях. Та Barriers трохи інший; він написаний, аби створити контакт. Він призначений для того, аби розпочати рух. Frank Iero and the Future Violents чітко усвідомлюють що і як вони хочуть надихати.

Назва гурту створилася випадково. Стюард неправильно почув "Frank Iero and the Patience", коли гурт летів у Сідней, але Френк закохався у цю фразу та моментально записав її.

"Можливо, це могло би бути щось на кшталт назви для пісні, але з часом я все більше почав думати про це словосполучення і що воно означало. Я почав думати про обсяг/масштаб гурту, речі, через які ми пройшли, і те, що життя можна порівняти з шибковим склом чи тихим озером. Ти можеш просто дивитися на нього і пасивно жити чи можеш сягнути його, взяти камінь та кинути його в те озеро, активно брати участь."

Ти можеш спостерігати за тим, як речі змінюються, чи ти можеш змінювати речі.

"Це дуже навмисна, різка та жорстока дія, але я не думаю, що вона обов'язково негативна. Це спосіб активно "трощити" усе та залишити після себе слід."

Ідея альбому та назви гурту – інклюзивна. "The Future Violents [майбутні нападники] це не тільки п'ятеро членів гурту; це також слухачі – саме вони будуть активно брати участь, впливати на речі та лишати по собі слід."

"Я відчуваю, що все змінилося, – каже Френк про особисте перед тим, як перейти на глобальне; така сама гнучка зміна відбувається і в Barriers. – Я готовий до чогось нового. Мені потрібно це. Я думаю, що все, що ми робили у минулому, має бути стерто, і має з'явитися нова іскра. Сподіваюся, що я можу додати палива у цей вогонь, і якщо так буде, то в цьому і є весь сенс. Налякати один одного до біса, аби отримати змогу спробувати зробити щось таке, що ми ніколи не думали, що зробимо колись."

Втрачати нічого. Та на цьому альбомі Френк безстрашно видає багато самого себе. "Це прокляття креативної людини – намагатися зрозуміти, що ти показуєш, а що ховаєш, і коли ти вирішуєш відпустити усе це, що подумають люди? Чи вони зрозуміють це? Через це важко пройти, але ми робимо це кожного разу. Я завжди думав, що найбільший страх митців це дізнатися, що вони збожеволіли. Єдина річ, за яку ми усі так відчайдушно тримаємося, це здоровий глузд. Коли ти виходиш за межі, наскільки далеко слідуєш за своїми піснями та ідеями – іноді ти ходиш по лезу ножа. І буває важко зрозуміти, впав ти чи ні."

Френк завжди був голосом для багатьох людей, що його не мали, що не знаходили слів, аби описати свою внутрішню боротьбу. "Я би хотів сказати, що тобі це не потрібно, але я справді думаю, що таким є кінцевий результат… Фінальна стадія будь-якого витвору мистецтва. Раніше я думав, що усе закінчується на тому, коли сам митець завершує витвір. Що це і є кінець самого витвору. Та з роками я почав усвідомлювати, що реліз – це тільки перший крок. Останнім кроком є те, коли люди сприймають твій витвір і потім самі роблять щось через це; надихаються та створюють інше після цього.

Коли люди справді розуміють, про що ти говориш, це чудове відчуття. Коли ти граєш ті концерти та люди підспівують, коли це від серця: не просто тому, що вони прочитали текст на аркуші з упаковки платівки, а тому, що вони відчувають це. Коли ти відчуваєш, вони відчувають теж. Це все, чого ми завжди хотіли. Як люди, ми просто хочемо, аби нас розуміли.

Смішно, що я завжди думав, що пишу обнадійливі та майже святкові пісні, але люди казали мені, що це не так. Але мені так не здається. Коли я випускаю пісню чи альбом, люди запитують: "Чому це настільки маркітне і депресивне?" А я не думаю, що воно таке."

Загрозливий, колючий погляд пісні Police Police є політичним і танцює серед сірих барв. "Є речі, які ми всі можемо назвати поганими. Ідея полягає в тому, що ми всі маємо пам'ятати, що людяність – це ключ. Справа не в "правильному" і "неправильному", а в тому, що треба піклуватися один про одного. Справа не у правилах; справа в любові."

Наповнена навмисним напруженням і буденними жахами, ця пісня – переломний момент гурту. "No more silence while children scream, locked in cages built overseas," – лютує вона ["Ні секунди більше мовчання, коли діти кричать, заперті в клітках, що за морями збудовані," – це про дітей нелегальних іммігрантів у США, що були відділені від батьків та тепер знаходяться у таборах; одне слово – Трамп]. "Every time we condone another version of hate, we get farther from God," – продовжує вона, але віддає силу слухачеві, надію на яскраве майбутнє та наполегливість вжити заходів саме зараз ["Кожного разу, коли ми потураємо новій версії ненависті, ми віддаляємося від бога"]. "Я відчував, що мав написати таку пісню. Я не міг спостерігати за тим, що відбувалося навколо, і не сказати нічого про це," – пояснює Френк.

"The pursuit of happines is a fucking right [Пошук щастя це, блін, право людини], – звучить золоте переконання. – Це не просто слова на аркуші паперу. Я хочу вірити, що світло приходить з темряви. Адже якщо ні, то в чому сенс? Мені би хотілося вірити, що зараз ми справді переживаємо найтяжчі часи. Негатив зараз такий гучний, бо страх допомагає продавати газети та змушує людей натискати на посилання, але я дійсно думаю, що у кінці тунелю є світло і ми побачимо його, як тільки люди почнуть усвідомлювати. Тоді ми почнемо підтримувати одне одного, а не гнітити. Більшість людей – хороші та намагаються зробити все кращим. У мене є надія, справді; адже це все, що в тебе може бути."

Це початок з нуля. Після досягнення відчуття завершеності та чистоти з такими релізами, як "Nothing Above, Nothing Below" Death Spells і "Keep The Coffins Coming", "Barriers" починається з обіцянки пісні A New Day's Coming. "Це не перша пісня, яку я написав для цього проекту. Цю пісню я співав дітям, але тоді вона ще не була "зрілою". А коли ми почули її вже після того, як записали, через колонки, то я подумав: "Оу мен. Це те, що очищує. Після цього можна подати будь-що." Тому вона мала бути першою піснею, уособленням надії, нових починань і "тепер може статися будь-що". Та ця пісня не зі звичного репертуару Френка. Це вже можна знайти, прослухавши половину альбому та дійшовши до апокаліптичного галасу Moto-Pop, що гарчить на слухача з обіцянкою рядків "We create a new sound to kill the old sound. We open old wounds to flood the room." ["Ми створюємо нове звучання, аби вбити старе. Ми відкриваємо старі рани, аби затопити кімнату."]

Також в альбомі натрапляємо на "шепітливу пружність" Medicine Square Garden, дистортнуту будову Ode to Destruction і шум Basement Eyes [вбийте мене за такий переклад, а автора за таку поезію. "Elsewhere there's the whispered bounce of MSG, the fuzzy build of OtD, and the thrash of BE"], що благає "I just want something to believe in" ["Я просто хочу знайти щось, аби вірити в це"]. І у Френка є кілька таких речей.

"Більш за все це любов і моя сім'я. Мої діти щодня вселяють у мене надію. Та пісня про те, як ти проводиш час у своєму підвалі з друзями й ви разом створюєте щось. Вона про те, як ти тримаєшся за саме ті речі, через які почав займатися цим, той блиск в твоїх очах та іскра. Це не зовсім натхнення і це не бажання отримати славу чи вдачу. Це щось інше. Це щось набагато чистіше [непорочне]. Протягом життя ти бачиш, як це світло меркотить, а потім гасне в людях, з якими ти розпочинав, і ти сподіваєшся, що вони знайдуть шлях назад [до цього світла].

Це не обов'язково про перебування в гурті; це може бути про що завгодно в твоєму житті, що тебе переймає і надихає. Саме те полум'я робить нас нами. Знайти щось, у що можна вірити, – ось що важливо. Якби ви спитали мене: "У чому сенс усього? В чому сенс життя?" – я би відповів, що це точно пошук щастя. Знайти ту річ, ту мету, що змушує тебе встати та пройти через усе це. Те, що робить усе вартим того. Коли ти рухаєшся до тієї мети, коли займаєшся тим, що тобі подобається, час летить, і в тебе усмішка на обличчі, й ти почуваєшся добре через це. Це саме те піднесення, за яким можна вічно гнатися та ніколи не зупинятися," – він посміхається перед тим, як згадати свій час перерви від турів. "Я не думаю, що можу повністю відрізати креативний бік себе, ту частину, яка потребує турів, потребує грати музику; але я не думаю, що маю бути в максимальному режимі, як робив це раніше."

Після того, як Аїро почав "сольну кар'єру", кожний з його альбомів був різний на смак, мав різні назви гурту. Це завжди відчувалося чимось недовгочасним/моментальним, але The Future Violents відчувається так, ніби тут свідомо щось будується. Це новий початок, і здається, що далі буде тільки більше. "Це дивно; ви не перші, хто каже мені це. Проект тільки розпочався, але штука в тому, що той факт, що ви не перша людина, яка каже мені це, має означати щось. Це справді відчувається інакше. Мені подобається те, що я придумав правило, що гурт змінюватиметься кожного разу, що і учасники, і назва змінюватимуться, але правила створюються для того, аби їх порушувати. Я гадки не маю, що буде далі, але знаю, що маю хороше відчуття. Я знаю, що цей альбом пробуджує чудові відчуття. Це щось таке, чим я дуже пишаюся.

Коли я тільки-но почав писати цей альбом, я не міг осягнути цього. Я не міг уявити, як справді закінчу його. І тепер, коли я вже його записав, я не можу уявити своє життя без цього альбому. Не можу уявити, як я не написав ці пісні та вони не стали частиною мого життя. Це чудове відчуття. Чи це продовжуватиметься? Хто зна. Чи я запишу ще один альбом? Чорт його зна."

Важливо те, що є зараз. Інше може почекати. "Моя головна мета – надихати людей робити те, що, як вони думають, вони не можуть зробити. Випхнути це за межі їхньої зони комфорту. Бути наляканим." Френк переживав це багато разів; він знає, наскільки потужною штукою це є. "Це важливо – робити те, що лякає нас до біса. Я бував у таких ситуаціях. Багато. Мені було би легко сказати: "Та ні, не робитиму цього. У мене є великі плани, але я ніколи їх не виконаю." Те відчуття, коли ти не спроможний зробити щось, ця думка "не можу" – я хочу атакувати це. Досягти успіху в чомусь, що ти думав, ти не зможеш зробити, – ось воно. Саме такого ми потребуємо більше."

Publimetro, 22/04/2019, Чилі

Про постійну згадку про MCR: "У мене було більше гуртів, ніж я маю пальців на руках [сміється]. Я не знаю, як інакше цим займатися і як можна не згадувати MCR при цьому. Але мені це нормально. Адже це щось, чим я займався певний час і чим я пишаюся. Це допомогло мені стати тією людиною, якою я є сьогодні. Думаю, не існувало би усіх цих альбомів, які я випустив, якби я не грав у тому гурті." Про виконання пісень MCR наживо: "Насправді мене тільки одного разу попросили про це. Не думаю, що люди вважають, що я зіграю ті пісні. Думаю, ситуація була би інакшою, якби я був вокалістом у тому гурті. Але ті люди, які відвідують концерти, ніколи не очікують, що я зіграю ті пісні. А якщо є такі, що очікують, то вони не праві [сміється]." Також Френк спростовує минулорічні плітки про те, що MCR могли повернутися на сцену заради останнього (всеамериканського) Warped Tour, кажучи, що це ніколи не планувалося.

[Примітка: у цих інтерв'ю часто запитують про MCR і всюди пишуть "ex-MCR", бо Аїро був у країнах Південної Америки востаннє у 2008 році, разом з MCR (але не на всіх концертах, бо йому довелося залишити тур через сімейні обставини), і його пам'ятають там саме через це. Що взагалі-то норм, тому якщо у вас починає горіти, то це даремно.]

HumoNegro, 26/03/2019, Чилі

Про Riot Fest: Аїро каже, що через те, що минулого року він грав з Death Spells і The Patience на цьому фестивалі і в Чикаго, і в Денвері, цього року він навряд чи гратиме там. «Зазвичай, якщо ти граєш одного року, то наступного вже точно не будеш. Я навіть думав новий гурт розпочати, просто щоб отримати можливість зіграти на Riot Fest знову [сміється].»

Найулюбленіший рядок з пісні, який Френк коли-небудь писав: «I don’t want to have a sense of style, I don’t have the strength to act cool. I just wanna be who the fuck I wanna be, pretending to give a shit makes my stomach sick.» [З пісні No Fun Club, що увійде у реліз Keep The Coffins Coming]

Про I’ll Let You Down: «Думаю, це навіть моя улюблена пісня з усіх, які ми записували. Мені здається, що вона – пісня-сестра для She’s The Prettiest в більшості музично, та лірично також. І тільки зараз я усвідомив, про що вона насправді, особливо цей рядок “I’ll let you down”… Це про те, як ти підводиш людей, які очікують, що ти не впораєшся, тобто ти доводиш, що вони не праві…» [більше про пісню: інтерв’ю від FrUNT (укр.субтитри)]

Раніше Аїро не подобалося подорожувати, але тепер він насолоджується цим і каже, що більш за все любить грати у Лондоні. Згадують російський тур: подорожі були дуже складними, і не раз Френк, втрачаючи терпець, «їхав з глузду» через перенавантаження, але концерти були дуже добрими. «Там більш агресивна атмосфера, але тут, як я розумію, справа в культурі… І це просто так є, не можна через таке засмучуватися. Просто треба знайти спільну мову, створити комфортну атмосферу для усіх.» Ще Аїро захоплюється талановитістю російських фанів. Знову вередує з приводу маленьких східців, які усюди, де не треба; російську мінеральну воду порівнює із сльозами на смак і додає, що це було «так несподівано, ніби тобі в обличчя кинули брудну білизну». «Але я дуже радий, що ми зробили тур там, та водночас я дуже щасливий з приводу його закінчення.» 

Аїро дуже подобається отримувати подарунки від фанів, бо усі такі креативні й талановиті, й найбільше його дивує те, що люди так багато про нього знають. Але йому не хочеться розпочинати щось на кшталт змагань на найдивніший вражаючий подарунок.

– Кажуть, гуртові треба випустити три альбоми, щоби знайти свій власний стиль. Що ти думаєш щодо цього гурту, чи вам потрібен ще один альбом?