Дмуть вітри з високогір'я.

За цей час відбулися зміни.

Всередині мене - значні,

а ззовні - скорочення сонячних днів, прихід холодних світанків та вечірніх туманів.

Також я вирішила зробити телеграм, щоб вести більш соц. активне життя (хочеться , почути нові світогляди, побачити нових людей) :3!

Буду рада бачити абсолютно кожного -

Мій тгк для них -

Це те, що повертає мене

січень, 2025.

Я не впізнаю себе .

Чомусь здається , що у моєму тілі потроху починає жити хтось інший, повільно витісняючи мою зовнішність, свідомість.

Я менше дивлюся на своє відобрадення, бо все частіше після цього з'являється думка, ніби у мені щось невпинно змінюється

І я ніяк не впливаю на ці метаморфози, а отже і не в силах їх зупинити.

Та чи взагалі можливо їх зупинити?

З моїх пальців намагається втекти перстень, який я ношу вже 5й рік поспіль, бо вони стали схожими на гілля осіннього дерева,

Такі ж висохлі та худі.

Тепер мої руки нагадують мамині. Від цього не з'являються ніжні почуття.

Мої плечі, раніше такі красиві та охайні, тепер схожі на невдалу спробу каменаря зробити з граніту

мармурову статую.

Знайомі, рідні риси обличчя,

загострилися, набувши нових, абсолютно чужих схожестей.

Я обожнювала свої очі, вони ж бо віддзеркалення моєї яскравої душі, моїх смутків та радостей, але зараз погляд, колись такий життєрадісний, став відстороненим. Відтінки зеленого, як літні крони дерев, та карого

Знову фрагмент зі щоденника.

Я ніколи не писала мерзеного 
Де з речень стікали б кров та бруд 
Де від опису по тілу котився не затишок та комфорт, а бридке відчуття відчуженості, гіркоти і саморуйнування.

У житті все завжди буває в перше.
Як до цього дійшло?

-.01.25

Дивлюся на білі будинки, покриті сонячним світлом.
Стає фізично боляче, тож я опускаю очі додолу та відпускаю контроль над думками.
Відчуваю, як вони починають нишпорити моєю пам'яттю,

Неначе голодна зграя собак по будинку з поживою.
Одна з них знайшла щось приховане, тяжко забуте у віддаленій кімнаті.
Вона намагається дістати це, встромляючи гострі ікли, міцніше тримаючи свою здобич.
Впирається у паркет передніми лапами, кігтями робить подряпини.


Я не плачу.


Не плачу навіть тоді, коли собаці вдається трохи здвинути це зі свого місця, прокусючи до брунатної крові, не зменшуючи стиснення пащі.
Здається воно не живе, загинуло задовго до того, як завітала зграя.
Але 
Прокидається.

Знову оживає.
Бо біль - стимул та імпульс, щоб знову згадати, 
Чому воно у далекій кімнаті,
Хто і за що зачинив це так далеко.

І ось тепер мені стає боляче.


Я відпускаю свою руку, нігті більше не тримають мою тендітну шкіру так міцно.
Крові замало для ризику, але достатньо, щоб не забути.

А тепер почали давати менше, бо "у тебе такий БЕЙБІ ФЕЙС"