marry me, archie

весь день можна назвати довгою панічною атакою, яку я створила собі сама.

але вилізти з цієї петлі самотужки неможливо.

я не навчилась легко відпускати.

я не навчилась ділитися тобою.

я не навчилась радіти за тебе.

я не навчилась бути простішою.

я не навчилась любити правильно.

я не навчилась жити із собою.

я не навчилась не думати про тебе.

я не навчилась.

я не навчилась.

я не навчилась.

я ненавиджу цю кляту, сука, відстань, яка забирає тебе від мене.

я ненавиджу цей час, який з тобою невпинно летить, а без тебе є вічним.

я ненавиджу обставини, які складаються завжди проти мене.

я ненавиджу те, що ти не сумуєш за мною так, як за тобою сумую я.

я ненавиджу любити за двох.

я ненавиджу бути наодинці з собою.

я ненавиджу пусті телефонні розмови.

я ненавиджу твій вільний час, який може бути класним без мене.

я ненавиджу кожну хвилину цих днів.

я ненавиджу себе за ці думки.

я ненавиджу себе за ці думки.

я ненавиджу себе за ці думки.

зараз закінчується день тиші перед виборами, а я намагаюся закінчити (наче) кількамісячну тишу тут.

і за цей час мені було чим її залатати, а слова просто не хотіли ставати в рядочок.

але зараз, стібочок за стібочком, я все ж намагаюсь приборкати себе і зібрати думки до купи.

мене чекає найдовша розлука з тобою, більше трьох тижнів я буду сама.

нІкому буде цілувати мене в лоба.

нІкому буде називати мене зайченям.

нІкому буде мене пригортати і шкодувати.

як же складно ми влаштовані. так швидко звикаємо до таких речей і не вміємо жити без них. (принаймні я не можу).

прокидаємося — за кілька хвилин я в сльозах від усвідомлення того, що сьогодні кінець.

готуємо їсти — знову плачу, бо час спливає ще швидше, ніж завжди очікуєш.

йдемо на електричку — серце тарахкотить і так паршиво, що хочеться викурити пачки цигарок.

їдемо — біль пронизує повністю, бо менш ніж за годину я вже не буду біля тебе.

я маю виходити з вагону — мене розриває на частини і ніщо не піддається контролю, я плачу, обіймаю і цілую тебе востаннє і забуваю як дихати.

і ось зараз пишу це і розумію, що не буде мені так легко, як хотілося б. я вже не вмію бути наодинці з собою, я — не я.

спека настільки тяжко переноситься, шо я одного дня почала задихатись і подумала, шо в мене рак.

сесія проходить повз мене, це вже традиційно, бо я все складаю автоматом, але на заваді з'явилося ще одне гівно – практика.

літо-хуїто – пора, коли мої друзі шукають роботу і дуже сумують від цього. так само сумую і я, бо теж не хочу працювати.

знайшла роботу на фрілансі, але не знаю, чи буде це надовго, хоча мене умови влаштовують.

літо-хуїто – це ніякі не тусовки, це, курва, комарі, хмари, блять, комарів!!!!!!!!!

хочу осені. більше нічого не треба.

господи, чого ж так паршиво?

як мене втомлюють ці перманентні скандали, як я заїбалася терпіти кучу гівна, на яке не заслуговую.

і як мені боляче, що я тебе люблю, а ти часто підсовуєш мені свиню. свідомо чи ні – знати тільки тобі.

так, всі ці речі трапляються набагато рідше, ніж щось хороше.

але щоразу це стає все болючішим.

я втомилась, мені страшно.

давно такого не було, але всоте переглянула кліп modeselektor & tommy cash — who і ледь не вмерла від естетичного оргазму.

я просто не можу спокійно дивитись на зміну кадрів, які є максимально красивими і приносять таку порцію задоволення, що я готова поглинати його всіма органами чуття.

я обожнюю знаходити красу в усьому, вона є постійним джерелом натхнення для мене.

привіт всім. перепрошую за такий період мовчання, бо бувало що сказати, але руки не доходили до клавіатури.

завтра великдень — пиздець яке важливе свято для мого сімейства. в цей день ми вжираємось смачною їжею, коли ніхто і дня до цього не постив, мило спілкуємося з родиною, коли поза очі підсираємо час від часу один одному, бо ж є моменти, які бісять і взагалі всі такі радісні і святкові шо всратись хочеться. особливий пунктик — підготовка до самого свята: все має бути вилизаним, кращим ніж в будь-кого, і не приведи боже сказати мамі шо ти заїбався, бо ж ти шо!!! це ж таке свято!!!! ти не є в житті "перетрудженим" і маєш то всьо робити.

а в кінцевому результаті вже років 15 паску святить або сам тато, або я з ним, бо моя сім'я, яка вважає себе щирими вірянами, насправді в церкві то й буває раз в рік в кращому випадку.

то для чого ця показуха то? чому коли я жаліюсь мамі, що "воліла би все свято пролежати в ліжку, а не спілкуватись з родичами", вона сміється і дивується, бо ж як так, це ж неприпустимо.

чому моя мама стоїть вже ледь не тиждень на кухні, шоб підготувати святковий стіл? і в першу чергу це призначено для гостей!!

чому я на її місці купила би паску, купила би кусок м'яса, завалилась би на ліжко і ніц не робила б?