The Solyanka

У паралельному всесвіті, після завершення роботи над Суперменом, Річард Доннер перемкнувся на Флеша...

Режисер: Річард Доннер

У ролях:

Патрік Свейзі - Баррі Аллен / Флеш Джеймс Ремар - Еобард Тоун / Зворотній Флеш / доктор Гаррісон Веллс Деріл Ганна - Айріс Вест Крістофер Ллойд - Генрі Аллен Леслі Нільсен - детектив Джо Вест Джефф Голдблюм - оповідач

Саундтрек: A-HA - Take On Me

У Централ Сіті живе молодий судмедексперт Баррі Аллен. Ще в дитинстві його життя було зруйноване загадковою трагедією: одного вечора його матір було вбито за незрозумілих обставин, а батька, Генрі Аллена, засуджено за цей злочин. Єдиний спогад маленького Баррі про ту ніч це дивні червоні та жовті спалахи світла, які кружляли кімнатою з неймовірною швидкістю. Ніхто не повірив дитині, а справу давно закрили. Саме бажання довести невинуватість батька приводить Баррі до криміналістики. Він присвячує життя пошуку відповіді на питання, що насправді сталося тієї ночі. Під час грози блискавка влучає в його лабораторію, наділяючи Баррі надлюдською швидкістю. Відтепер він стає Флешем - новим героєм Централ Сіті. Допомагає йому харизматичний науковець доктор Гаррісон Веллс, який переконує Баррі використовувати свої здібності на благо людей. Як Флеш, Баррі допомагає поліції, і в першу чергу детективу Весту, в доньку якого - журналістку Айріс Вест - Баррі таємно закоханий. Паралельно Флеш починає розслідувати появу загадкового жовтого спідстера, якого місто охрестило Зворотнім Флешем. Найбільше Баррі лякає те, що цей ворог знає про нього речі, які ніхто не повинен знати, а кожна їхня зустріч дивним чином пов'язана зі спогадами про загибель його матері.

У міру розвитку подій Баррі виявляє дедалі більше дивних невідповідностей навколо Веллса. Вчений постійно знає більше, ніж говорить, дивним чином передбачає події та поводиться так, ніби вже бачив майбутнє. Коли Зворотній Флеш починає відкрито атакувати Центральне місто, правда виходить назовні. Доктор Веллс ніколи не був Веллсом. Насправді це Еобард Тоун - людина з далекого майбутнього, яка одержима легендою про Флеша. Колись він захоплювався Баррі Алленом, але з часом поклоніння перетворилося на ненависть. Подорожуючи крізь час, Тоун вирішив знищити свого кумира ще до того, як той стане героєм. Саме він багато років тому прибув у ніч убивства Нори Аллен, маючи намір убити маленького Баррі. Але за ним із майбутнього прибув і дорослий Флеш. Під час їхньої сутички план зірвався, маленького Баррі було врятовано, проте його матір загинула, а сам Тоун втратив можливість повернутися у свій час і застряг у 1980-х роках. Розуміючи, що без Флеша він ніколи не відновить власні здібності та не повернеться додому, Тоун десятиліттями маніпулював подіями, використовуючи особу Гаррісона Веллса, щоб привести Баррі саме до того моменту, коли блискавка подарує йому надшвидкість.

У фіналі фільму протистояння між Флешем та Зворотнім Флешем руйнує межі часу. Під час битви вони проривають часовий бар'єр і несподівано опиняються в тому самому будинку Алленів у ніч убивства Нори. Для Баррі це стає найстрашнішим випробуванням. Перед ним стоїть мати, яку він не бачив живою понад двадцять років. Він нарешті розуміє всю правду: дитячі спогади були реальними. Червоний і жовтий спалахи це вони самі. Саме він, дорослий Флеш, колись урятував себе маленького від Тоуна. На мить Баррі хоче втрутитися і змінити минуле, врятувавши матір, виправивши долю батька та перекресливши власні страждання. Проте він усвідомлює, що будь-яка зміна породить часовий парадокс і може знищити саму реальність. Замість цього він повторює події так, як вони вже відбулися: забирає маленького себе з будинку та дозволяє історії здійснитися. Нора Аллен гине, а часовий цикл замикається. У відчайдушній спробі втекти з пастки часу Тоун втрачає контроль над власною швидкістю та зникає у часовому потоці, назавжди застрягнувши десь між минулим і майбутнім. Повернувшись до свого часу, Баррі нарешті приймає правду про власне життя. Йому не вдалося врятувати матір, але він довів невинуватість батька та зрозумів, що справжня сила героя полягає не в можливості змінити минуле, а в здатності жити далі. Фільм завершується тим, як Баррі та Айріс дивляться на захід сонця над Централ Сіті.

В сцені після титрів, Еобард Тоун "провалюється" у 1930-ті, де зустрічає першого Флеша - Джея Гарріка (Курт Рассел).

Флеш ще повернеться...

Візьму на себе сміливість скористатися вже достатньо запопсованою термінологією, яку свого часу запропонував Юрій Шевельов, розмірковуючи про Перший, Другий, Третій та Четвертий Харків. Незалежно від того, наскільки буквально варто сприймати цей поділ, він дозволяє подивитися на місто як на живий організм, що постійно змінює свої обриси, власний центр тяжіння та навіть своє уявлення про самого себе.

Те, що сучасні харків’яни звикли називати «центром», історично є Нагірним районом. Проте саме поняття центру в Харкові ніколи не було незмінним. У різні епохи воно зміщувалося разом із розвитком міста. У другій половині XIX століття міський центр тяжів до Університетської гірки та району сучасного Майдану Конституції. Символічно, що з часом значення Університетської гірки поступово відступило на другий план, а більш упізнаваним став Бурсацький узвіз, розташований по інший бік площі. Навіть семантика цих назв ніби натякає на зміну історичних акцентів. Місто зростало вздовж Сумської вулиці. Воно пройшло повз Мироносицький цвинтар, на місці якого згодом з’явилися тролейбусне депо, потім Дзеркальний струмінь, а потім і новий старий собор. Воно пройшло повз майбутній Майдан Свободи та далі, до околиць тодішньої забудови, де починався ліс майбутнього Заміського парку. Воно пройшло Німецькою вулицею аж до межі, де розташовувалися Лютеранський та великий Міський цвинтарі. Проте все це ще не було центром міста. Тут усе ще стояли приміські будинки, садиби та дачі, які поступово розчинялися серед нових прибуткових будинків. Новий етап настав у 1920-х роках із появою Держпрому. Саме він задав новий напрямок розвитку Харкова. Навколо нього сформувався новий центр, нова площа та нова міська ідентичність. У другій половині XX століття Харків остаточно виходить за межі свого історичного ядра, поглинаючи навколишні села, заводські поселення та передмістя. Так народжується Четвертий Харків - місто великих проспектів, спальних районів та модерністських мікрорайонів, що виросли на місці колишніх полів, хуторів та робітничих поселень.

У цьому новому місті Нагірний район несподівано опиняється майже в самому його серці. Стає Цитаделлю Четвертого Харкова, що стоїть між двома фундаментальними точками.

Піднімімося Сумською трохи вище Майдану Свободи. Ліворуч залишиться будівля обласної адміністрації, на місці якої ще з XIX століття розташовувалися органи влади. Поруч - вхід до станції метро, відомий кільком поколінням харківців як «стєкляшка». Тисячі людей проходили й проходять тут щодня. Для багатьох це одна з головних точок міського тяжіння. Але варто перевести погляд трохи далі. Між типовими прибутковими будинками кінця XIX-го століття несподівано відкривається дивна порожнеча. Вона справляє враження своєрідного Бермудського трикутника міської пам’яті. Наче вирва з науково-фантастичних фільмів. Місце, яке фізично існує, але ніби випало з колективної пам’яті міста. Це місце за адресою Сумська, 70/72. Тисячі людей проходили повз неї щодня. Вони поспішали на роботу, на навчання, додому або у своїх справах. Вони фотографували місто, знімали відео, прогулювались центром. Але ця адреса майже ніколи не потрапляє в кадр. Її майже немає у спогадах. Майже немає в популярних краєзнавчих розповідях. Майже немає в міському міфі. І саме тому вона заслуговує на увагу.

Раніше тут можна побачити простору ділянку, відокремлену від тротуару невисоким цегляним парканом. Під деревами ховався дитячий майданчик. У глибині подвір’я стояв невеликий одноповерховий кам’яний будинок. Скромний, майже непомітний. Його вікна дивилися на Сумську вулицю, спостерігаючи за тим, як протягом понад століття змінюється місто. Наприкінці 1880-х років ділянка належала дрібному чиновнику Петру Твердохлібову. Саме він, судячи з архівних документів, збудував тут невелику приміську садибу - типовий для того часу будинок на околиці міста. Після більшовицької окупації будинок і земельна ділянка були передані системі охорони здоров’я материнства та дитинства. Тут відкрили Будинок матері й дитини, який згодом був реорганізований у дитячий садок №19. Протягом десятиліть це місце було пов’язане з народженням, дитинством і першими роками життя харківців.

У певному сенсі саме тут починалося життя.

Історія цього місця навряд чи є унікальною. Навпаки, вона типова для Харкова. Саме в цій типовості й полягає її значення. Невелика приміська садиба перетворюється на соціальну установу, переживає революцію, війну, післявоєнну відбудову та кілька поколінь мешканців міста. А потім поступається місцем черговому комерційному проєкту початку XXI-го століття. 

Якщо пройти від місця, де колись був Будинок Твердохлібова, далі на північ, крізь Нагірний район, можна дістатися іншої точки. Колись тут розташовувався великий Івано-Усікновенський цвинтар, який пізніше отримав назву Першого міського цвинтаря.  Протягом десятиліть тут знаходили останній спочинок покоління харківців. Купці, лікарі, професори, військові, інженери, митці, люди, які творили місто, ставали частиною його історії та зрештою залишалися тут назавжди. У 1970-х роках цвинтар було знищено міською владою: частину поховань перенесли, частину осквернили, територію перепланували, і згодом створили на місці цвинтаря “Молодіжний парк”. Хоча ця історія є відомою, навряд більшість відвідувачів парку замислюється над тим, що гуляє територією одного з найважливіших історичних некрополів Харкова.

Крім того, що обох вже не існує, на перший погляд між дитячим садком на Сумській та старим цвинтарем немає нічого спільного.

Один був місцем, де життя починалося, а інший був місцем, де воно завершувалося. Проте саме ця протилежність і поєднує їх. Між цими двома міфічними точками - Будинком Твердохлібова та Першим міським цвинтарем - утворюється своєрідна рамка міського життя. Від дачі до кладовища.

Між ними добре відчувається безперервність міської історії, як різні покоління нашаровуються одне на одне, як місто поступово змінюється, поступово втрачаючи зв’язок зі своїм минулим. Місто втрачає себе не лише тоді, коли руйнуються архітектурні пам’ятки. Воно втрачає себе й тоді, коли зникають непомітні місця, що пов’язували між собою покоління його мешканців. Колись Харків пройшов повз Мироносицький цвинтар. Потім - повз Лютеранський. Потім - повз Перший міський цвинтар. Колись він залишив позаду невеликі приміські садиби на кшталт Будинку Твердохлібова. Разом із розвитком місто поступово втрачало здатність пам’ятати, що саме воно залишає позаду. Можливо, головний виклик для Харкова, “Східної Фортеці”, який так прагне стати П’ятим, полягає не у розбудові нових скверів, набережних та інших зон відпочинку. 

Місто має пам’ятати власний початок і власний кінець.

Ой, критики й автори — пером своїм віщуйте, Тримайте очі широко — шанс не повторюється вдруге, Не кваптесь із словами — ще крутиться колесо в імлі, Ніхто не знає, кого знов доля вибирає, Бо нинішній програвший завтра стане переможцем, Бо часи, так змінються.

Уже проведено межу, вже прокляття кинуто, Хто нині повільний — той згодом піде швидше, Те, що тепер є теперішнім — стане колись минулим, Порядок старий блідне і тане, Бо перший сьогодні — останнім буде завтра, Бо часи, так змінються.

Bob Dylan - The Time They Are A-Changing

Лівиця та правиця - хто є продукт, а хто реагент?

"Якщо в юнацтві не хотілось хіппувати, а в зрілості зігувати, то з тобою явно щось не те, мій друже."

За роки Великої Війни вже багато чого змінилось. Очевидно, що змінилось багато чого не тільки в Україні, але і в світі також. Вже багато було написано безпосередньо про лівацтво, як глобальне багатовікове явище, яке уходить своїм корінням в саму людську природу, а точніше в найтемніші її кутки. Також було немало сказано, про одну з найбільших катастроф людства, яка і досі впливає на наше сьогодення в різних частинах світ - бунт 1917 року на московії.

Сучасне лівацтво, яке отримало повномасштабну перемогу над Західною Цивілізацією у 1945 році, дуже довго визрівало, як та улюблена цивілізантами мармурова телятина. Далеко не всім стало зрозумілим, що десь після 2008 сучасне лівацтво визріло достатньо, щоб спробувати "повторити" - масштабувати здобутки 1917 та 1945 років. Вже після 2014 року, тільки сліпий не бачив, як лівиця, під різними прапорами та гаслами, лізла в кожну шпарину в ситій Західній Цивілізації і поступово пробиралась в Україну в самих різних форматах - від суто псевдокультурних до ціннісних, підкріплених грошима грантових програм.

Безумовно, руйнівна сила лівиці була відома. задовго до 24.02.2022, але Велика Війна підсвітила її ще сильніше. Прикметним були випадки, коли в той час, як чергова московська ракета вбивала український дітей, офіційні особи Західної Цивілізації оплакували чергових живих "ображених", який черговий раз на щось "образились", вимагаючи собі більше привілеїв. І що найприкметніше, а це в принципі є ключовою ознакою сучасного лівацвта, певні пересічні громадяни підтримують такий порядок денний. Адже доки живе лівацтво, то й живе одне з ключових його правил: необхідність знищення умовної «буржуазії» ліваки запекло доводять аж до того моменту, поки самі не стають частиною умовної «буржуазії».

Як вже неодноразово говорилось і писалось, старі ліваки залазили, в першу чергу, людям в кишені. Сучасні ліваки лізуть людям в білизну, аби знайти там черговий привід для, або "поділяй та володарюй", або "відніми та все поділи". Або і те і те.

Очевидним є те, що врешті решт лівиця стала ідеальним інструментом впровадження теорії Томаса Мальтуса, щодо перенаселення. Ось тільки проблема в тому, що лівиця, як інструмент обмеження відтворення генофонду, спрямована саме на Західну Цивілізацію, і чомусь оминає азійщину та африканщину, населення яких складає приблизно 78% населення планети. Всі нескінченні напрями і рухи лівацтва, чи то на захист "нацменшин", чи то на захист "гендерів", чи то на захист "жіноцтва", врешті решт завершуються руйнацією інституту родини у Західній Цивілізації, або створенням нових генерації метисів, які мають замінити собою корінне населення Заходу. Прикметним, безпосередньо в Україні, де лівацтво так і не встигло повноцінно розправити плечі, є також використання "нормалізації проблемних родин", як інструменту впливу на народжуваність. Взагалі, "нормалізація" це один з питомих інструментів лівацтва, коли суспільству намагаються згодувати черговий деструктивний конструкт. В такий випадках, як наприклад "проблемна родина", деструктивний аспект намагаються видати за "розповсюджений" та "нормальний", ніби це настільки поширене явище, що "більшість" з ним стикалась. Коли лівацтво починає застосовувати поняття "більшість", тоді воно виходить на фінальний етап просування деструктивного конструкту в секцію "норми", надати локальному глобальних масштабів. Безумовно, що лівацтво націлене на знищення інституту родини і в України, тільки іншим методом - використання людей, які, на жалі, походять з "проблемних родин". Врешті ці люди відмовляються мати власні сім'ї та дітей, а також поширюють та нав'язують цю думку іншим, підкріплюючи лівацьку мету - зменшення білої європейською популяції. До чого це все?

Особливо зараз, коли в 2025 мета лівацтва стала більш менш очевидною не тільки диванним експертам, але й представникам політичного істеблішменту Західної Цивілізації, які раптом нібито усвідомили, що їх попередники штовхали їх країни та людей у прірву лівиці?

Щоб відповісти на ці питання варто знову зробити невеличкий екскурс в історію, і також бажано ознайомитись з ось цим легендарним матеріалом:

Лівацтво, у всіх своїх проявах, завжди позиціонувало себе як "прогрес". На московщині у 1917 воно "спрацювало" через велику кількість причин, одними з яких було і "прогресивізм", і безжальна боротьба з дуже умовним правацтвом. Поки частина світу та псевдоінтелектуали закривали очі на звірства більшовиків та бачили в ссср нову ланку розвитку людства, інша, більш твереза частина світу, вбачала в москві неабияку загрозу не тільки для Західної Цивілізації, але і для всього світу. Можна нескінчено аналізувати підсумки Першої Світової Війни та їх передумови, але безперечно, що тоталітарні режими, які почали з'являтись в Європі, незважаючи на свою певну соціалістичну компоненту, стали тавруватись "правацькими". Після приходи до влади більшовиків на московії відкритим текстом говорили про "міровую рєволюцию" та плани розповсюдити криваве пекло на всю Землю, тим самим викликаючи певні рефлексії в людей, які не повелись на міф про "прогресивизм". Чи можемо ми стверджувати, що тоталітарні режими в Європі в інтербелумі 1.0 стали відповіддю на результати 1917 року на московщині? Безумовно. Так, це далеко не єдиний фактор, якщо ми зануримося в глибину, але, тим не менш, він лежить не на поверхні.

Парадокс полягає в тому, що правацтво дуже рідко народжується саме по собі. Найчастіше воно є реакцією. Реакцією на революцію. Реакцією на руйнацію традиційних суспільних інститутів. Реакцією на спроби перебудувати світ за черговою "прогресивною" теорією, яка обіцяє людству рай на Землі одразу після знищення всього старого. Саме тому лівацтво історично виступає наступаючою стороною. Воно завжди незадоволене поточним станом речей. Воно завжди шукає нові фронти боротьби. Воно завжди потребує чергової несправедливості, яку необхідно негайно виправити. Якщо старі проблеми закінчуються, потрібно знайти нові. Якщо старих пригноблених більше не вистачає, потрібно створити нових. Правиця ж, навпаки, зазвичай виникає як відповідь на цей процес. Вона прагне зберегти те, що вже існує. Захистити інститути, які формувалися століттями. Відстояти порядок, який, попри всі свої недоліки, дозволяє суспільству функціонувати. Проблема полягає в тому, що будь-яка реакція має властивість перетворюватися на контрреакцію. Чим сильніше лівацтво тисне на суспільство, тим більше людей шукають альтернативу. Чим радикальнішою стає ця альтернатива, тим легше лівацтву доводити власну необхідність.

І тоді запускається механізм, який вже неодноразово проявлявся в історії. Ліві починають розповідати про "загрозу фашизму". Праві починають розповідати про "загрозу комунізму". Одні мобілізують своїх прихильників через страх перед іншими. Інші роблять рівно те саме. В результаті суспільство поступово перестає вирішувати реальні проблеми та починає існувати в режимі нескінченної внутрішньої війни. Одні бачать джерело всіх бід у колоніалізмі, патріархаті, расизмі та дискримінації. Інші бачать джерело всіх бід у міграції, глобалізмі, мультикультуралізмі та марксизмі. Одні пояснюють світ через боротьбу пригноблених та пригноблювачів. Інші через боротьбу своїх та чужих (що є природньою реакцією на вторгнення). Насправді, в обов випадках людина проявляє одну й ту саму модель поведінки - пошук винного, об'єднання проти нього та чергова боротьба.

Тут починається найцікавіше. Якщо уважно подивитися на на поведінку московщини, то стає очевидним, що вона майже ніколи не була відданою прихильницею якоїсь однієї ідеології, якби там не намагалась бавитись з усім по черзі, чи одночасно (як зараз). Коли було вигідно московити були комуністами. Або підтримували антиколоніальні рухи. Або вдавали з себе пацифістів. Або грали (і грають) в антифашизм. Продовжити патякати про традиційні цінності. Якщо треба московити підтримують крайніх ліви, а якщо треба - крайніх правих. Для московщини ідеологія ніколи не була метою, адже вона завжди є інструмент. Для паразита не має значення, яким саме способом послаблювати організм, адже важливий лише результат. Саме тому будь-яке загострення внутрішнього протистояння на Заході працює на користь москви. Чим більше суспільство сперечається про символи, тим менше воно говорить про безпеку. Чим більше громадяни ненавидять одне одного, тим менше вони здатні діяти разом. Чим сильніше країна розколота всередині, тим легше нею маніпулювати ззовні. Московщина чудово розуміє цю закономірність.

У молодості ти підтримуєш "ліво", щоб перемогти "фашистів". Подорослішавши, ти підтримуєш "право", щоб перемогти "макрсистів". Західну людину десятиліттями привчали до думки, що джерело більшості проблем знаходиться виключно всередині неї самої, всередині її культури, історії та цивілізації. Можливо саме тому сьогодні ковтком свіжого повітря виглядає проста думка: ти не завжди є причиною власних проблем. І це не інфантильність. Це лише нагадування про те, що вороги існують не тільки всередині, адже частіше вони знаходяться зовні. Протистояння лівиці та правиці далеко не завжди завершується перемогою лівиці чи правиці.

Часто воно (чомусь) завершується перемогою москви.

Держава - дім чи молох?

А Схід і Захід разом, коли в львівських круасанах пахне так, як колись у харківських фрешлайнах.

Останній раз відчував, що "держава" вважає нас за ворога десь взимку 2013-2014 років. Тоді здавалося, що це тимчасово. Чергова криза. Черговий історичний злам. Чергова група людей, яка випадково опинилася не на своєму місці. Здавалося, що варто лише трохи підштовхнути систему, трохи її підремонтувати, трохи поміняти правила гри, і вона нарешті почне працювати так, як повинна. В ті роки взагалі багато що здавалося можливим. Здавалося, що між країною та державою більше немає принципової різниці. Що держава це просто інструмент країни. Неідеальний, подекуди корумпований, подекуди дурний, але все ж свій. Що його можна налаштувати, полагодити, перевиховати. І що рано чи пізно він почне працювати на людей, які його утримують.

Колись було прийнято піддавати обструкції людей, які повторювали просту формулу: "країну люблю, державу ненавиджу". Зазвичай над ними сміялися і пасіонарії, і інтелектуали, і просто ті, хто вважав себе достатньо розумним, щоб не оперувати такими примітивними категоріями. Адже країна і держава сприймалися як одне ціле. Любов до одного автоматично переносилася на інше. Якщо ти любиш Україну, то маєш любити й державу. Якщо критикуєш державу, то значить граєш на руку її ворогам. Зрештою, багато років саме так і працювала суспільна логіка. Найкращі люди країни раз за разом намагалися рятувати державу, бо вірили, що рятують Україну. Йшли в політику, створювали партії, запускали громадські рухи, виходили на майдани, збирали кошти, воювали, волонтерили, реформували. Кожне нове покоління щиро вірило, що ось тепер система точно зміниться. Що ось тепер між країною та державою буде поставлено знак рівності не на словах, а на ділі.

Але будь-яка велика війна працює як рентген. Вона не створює нових проблем. Вона показує старі. Показує те, що роками було сховане під шарами звичок, компромісів та самообману. І якщо є щось, що Велика Війна дійсно підсвітила, то це дивна тріщина, яку раніше багато хто просто не помічав. Коли потрібно було шукати автомобілі для фронту — це робила країна. Коли потрібно було купувати дрони — це робила країна. Коли потрібно було приймати переселенців, ремонтувати будинки, збирати гроші на лікування, підтримувати армію чи витягати людей з окупації — це також робила країна. Не держава. Саме країна. Тобто люди. Їхні горизонтальні зв'язки. Їхня довіра один до одного. Їхня готовність діяти без наказу згори. І чим довше триває війна, тим важче не помічати, що поруч із цією країною існує ще й держава — окрема, важка, інерційна система зі своїми інтересами, логікою виживання та правилами гри. Саме тому останнім часом все частіше виникає відчуття, що головна тріщина проходить не по лінії фронту. І навіть не між сходом та заходом. Вона проходить значно ближче. Між країною та державою. І що найдивніше, здається, вона існувала завжди. Просто до Великої Війни її було значно складніше побачити.

Втім, як тільки починаєш говорити про різницю між країною та державою, дуже швидко впираєшся в питання, яке ще кілька років тому здалося б дивним, а для багатьох навіть образливим. Звідки взагалі взялася ця тріщина? Адже якщо користуватись офіційною логікою, то все виглядає достатньо просто. У 1991 році Україна здобула незалежність. З'явилася Українська Держава. Минуло більше тридцяти років. Виросло ціле покоління людей, які не пам'ятають совок. Ми пережили кілька революцій, кілька економічних криз, гібридну війну, а тепер переживаємо Велику Війну. Здавалося б, які ще можуть бути питання? Але чим довше спостерігаєш за тим, як функціонує система, тим частіше згадується одна доволі табуйована теорія, за яку свого часу багато разів піддавали обструкції Данила Яневського та багатьох інших людей. Якщо максимально спростити її суть, то вона звучить приблизно так: у 1991 році не народилася нова українська держава. У 1991 році від срср відвалився усср, який поступово навчився мімікрувати під Українську Державу. Не тому, що в кабінетах сиділи якісь законспіровані комуністи чи агенти впливу. Все значно банальніше. Будь-яка система, яка існує достатньо довго, починає боротися насамперед за власне виживання. Вона змінює прапори, символи, риторику та навіть ідеологію, але дуже неохоче змінює власну природу.

Можливо саме тому майже кожне покоління українців приходить до влади з бажанням змінити правила гри, а через кілька років починає грати за старими правилами. Можливо саме тому революції змінюють обличчя, але майже ніколи не змінюють сам механізм. Можливо саме тому система так легко переживає президентів, уряди, політичні партії, економічні кризи, Майдани та війни. Вона вміє пристосовуватись. Вона вміє поглинати загрози. Вона вміє привласнювати навіть тих, хто ще вчора приходив її ламати. Зрештою, якщо озирнутися назад, то можна побачити дивну закономірність. Кожна нова хвиля суспільного піднесення рано чи пізно стає частиною самої системи. Кожна революція поступово перетворюється на черговий розділ її біографії. Кожна нова еліта зрештою починає захищати не зміни, а власне місце всередині механізму. Саме тому в українській політиці так часто виникає відчуття дежавю. Змінюються прізвища. Змінюються гасла. Змінюються кольори прапорів та назви політичних проєктів. Але сама логіка функціонування системи залишається напрочуд впізнаваною.

І можливо саме тому Велика Війна стала таким сильним подразником для цієї конструкції. Вперше за багато років країна почала демонструвати здатність існувати без значної частини посередників між собою та реальністю. Люди почали самоорганізовуватись швидше, ніж ухвалювалися рішення. Громади почали вирішувати проблеми швидше, ніж до них доходили розпорядження. Волонтерські мережі почали працювати ефективніше за цілі бюрократичні вертикалі. Країна почала показувати, що вона здатна існувати як сукупність горизонтальних зв'язків, довіри та взаємної відповідальності. І саме в цей момент тріщина, яка роками залишалася майже непомітною, почала відкриватися все ширше. Бо якщо люди здатні домовлятися між собою без посередників, якщо суспільство здатне брати відповідальність на себе, якщо громади здатні вирішувати власні проблеми, то рано чи пізно виникає дуже незручне питання. Де саме закінчується країна і починається держава? І чи завжди інтереси однієї збігаються з інтересами іншої?

Зрадойобство не зрадойобство, але останні роки змушують все частіше повертатися до кількох дуже неприємних думок. Можливо вони давно сформульовані розумнішими людьми. Можливо це взагалі черговий "велосипед". Але чим довше спостерігаєш за нашою історією, тим більше здається, що існує кілька закономірностей, які ми вперто відмовляємося визнавати. Перша з них стосується так званих "еліт". Політичних, культурних, економічних чи будь-яких інших. Головний доказ того, що в нас сформувалася нова еліта, дуже часто проявляється не в її ідеях, принципах чи досягненнях, а в її матеріальному становищі. Щойно з'являється нове покоління людей, яке декларує служіння країні, дуже швидко з'ясовується, що його справжньою мрією залишається не Україна, а чергова метрополія. Для одних це був пітєр. Для інших масква. Для третіх Лондон, Відень, Берлін чи Нью-Йорк. Назви змінюються, а послідовність залишається такою ж самою. Успіх в Україні дуже часто сприймається не як можливість розвивати країну, а як квиток на вихід з неї. Наче вся багатовікова історія провансальства нікуди не зникла, а просто змінила декорації. Врешті решт нова "еліта" майже завжди починає жити в іншому, власному, світі, поступово втрачаючи зв'язок з людьми, від імені яких ще вчора говорила. А коли приходить чергова криза, знову виявляється, що одні мають запасні аеродроми, запасні паспорти та запасні плани, а інші залишаються чекати появи наступної генерації "рятівників".

Друга аксіома ще неприємніша. Якщо у московитів існує "безпощадний бунт", то у нас дуже часто трапляється "сліпе повстання". Причина для нього майже завжди існує. Більше того, часто вона абсолютно справедлива. Але проблема полягає в іншому. Ми надзвичайно добре навчилися розуміти, проти чого виступаємо, і надзвичайно погано навчилися прораховувати, що буде після "перемоги". Саме тому українська історія переповнена моментами героїчного руйнування старої конструкції та значно меншою кількістю прикладів успішного будівництва нової. Занадто часто емоція виявляється сильнішою за розрахунок. Занадто часто ненависть до поточної проблеми замінює бачення майбутнього. І щоразу, коли хтось закликає до чергового великого повстання, варто хоча б на хвилину замислитися над простим питанням: а хто саме отримає найбільшу користь від його результатів? Бо історія підказує, що найчастіше наслідками користуються не ті, хто стояв на майданах, мерз в окопах чи жертвував останніми гривнями, а ті, хто заздалегідь підготував для себе місце "за столом".

Звідси випливає третя аксіома. Майже будь-який лідер, який опиняється на вершині суспільного руху, рано чи пізно починає плутати власні інтереси з інтересами самого руху. Спочатку це виглядає як дрібниця. Потім як компроміс. Потім як необхідність. А згодом виявляється, що долі тисяч чи навіть мільйонів людей стають розмінною монетою в боротьбі за амбіції, вплив або місце в історії. І найгірше в цій історії навіть не те, що окремі лідери помиляються. Найгірше те, що ми продовжуємо дивуватися цьому щоразу, ніби бачимо вперше. Саме тому всі три аксіоми працюють лише разом. Провансальство еліт. Сліпе повстання. Самолюбство лідерів. Кожна окремо ще не прирікає країну на поразку. Але коли вони збираються в одній точці, результат майже завжди однаковий. Еліта починає думати про втечу. Повстання починає жити емоціями. Лідери починають думати про себе. А рахунок за все це вкотре виставляють звичайним людям, які не мають ні запасної країни, ні запасної історії, ні запасного майбутнього.

Втім, будь-яка система тримається не лише на законах, чиновниках чи грошах. Будь-яка система тримається насамперед на довірі. Саме довіра дозволяє людям миритися з недоліками, терпіти несправедливість та відкладати незручні питання на потім. Поки люди вірять, що механізм працює, вони готові пробачати йому помилки. Але проблема полягає в тому, що довіра дуже складно будується і дуже легко руйнується. Особливо тоді, коли суспільство раз за разом вкладає свої емоції, ресурси та надії в черговий великий проєкт, а потім спостерігає, як цей проєкт поступово перетворюється на черговий привід для розчарування. Можливо саме тому останні десять-п'ятнадцять років українська історія все більше нагадує процес поступової компрометації всього, до чого торкається система. Не обов'язково через злий умисел або змову. Іноді достатньо звичайної некомпетентності, безвідповідальності або бажання використати чергову кризу для власної користі. Але результат майже завжди однаковий. Те, що ще вчора викликало довіру та натхнення, сьогодні викликає скепсис, саркастичну посмішку або втому.

Якщо озирнутися назад, то важко знайти щось по-справжньому нескомпрометоване. Революція Гідності досі залишається подією, навколо якої накопичується більше питань, ніж відповідей. Винних у розстрілах Небесної Сотні так і не знайдено. Багато рішень, які здавалися очевидними у 2014 році, сьогодні викликають суперечки навіть серед тих, хто тоді стояв на Майдані. Реформа поліції, яка мала стати символом нової країни, дуже швидко втратила "романтичний ореол". Ідея "нових облич" у політиці, яка свого часу виглядала майже революційною, завершилася приблизно так само, як завершуються більшість українських політичних експериментів. Навіть там, де суспільство демонструвало свої найкращі якості, система примудрялася залишати після себе неприємний післясмак. Фортифікації, закупівлі, відбудова, десятки локальних скандалів, про які ще десять років тому ніхто б навіть не дізнався, тепер щодня проходять через інформаційний простір. І кожна така історія сама по собі може бути незначною. Але разом вони формують відчуття, що будь-яка хороша ідея рано чи пізно потрапляє до механізму, який починає її повільно перетравлювати.

Найнеприємніше полягає навіть не в окремих провалах. Найнеприємніше полягає в накопичувальному ефекті. Бо коли людина один раз розчаровується, то це випадковість. Коли двічі - неприємна закономірність. Коли десятки разів поспіль це вже стає частиною світогляду. Саме тому сьогодні дедалі більше людей не довіряють не конкретному міністерству, політику чи партії. Вони починають втрачати довіру до самої ідеї держави як чогось такого, що працює в їхніх інтересах. І це, мабуть, найбільш руйнівний наслідок усіх компрометацій. Бо зруйнована будівля рано чи пізно буде відбудована. Втрачені гроші можна заробити знову. Навіть програні війни іноді закінчуються новими перемогами. Але коли суспільство починає втрачати віру в саму систему, коли будь-яка ініціатива заздалегідь сприймається як потенційна схема, будь-яка реформа як потенційна маніпуляція, а будь-яка перемога як майбутнє джерело розчарування, і тоді тріщина між країною та державою перестає бути політичною чи управлінською проблемою. Вона поступово стає проблемою цивілізаційною.

Найкраще наслідки всіх цих процесів видно не в соціології, не в політичних ток-шоу і навіть не в результатах виборів. Найкраще їх видно в порожніх квартирах. У під'їздах, де більше не гримають двері. У дворах, де колись бігали діти. У будинках, де світло горить лише в кількох вікнах із сотень. В одному будинку на Північній Салтівці, який до Великої Війни був звичайною багатоповерхівкою, сьогодні живуть люди приблизно в десяти-п'ятнадцяти квартирах зі ста тридцяти п'яти. Решта або порожні, або відкриваються лише кілька разів на рік. І проблема навіть не в тому, що люди виїхали. Війна завжди змушує людей тікати від небезпеки. Проблема в іншому. Дуже багато з тих, хто виїхав, уже не повернуться. І справа навіть не тільки в зруйнованих будинках, роботі чи безпеці. Для багатьох Велика Війна стала останнім поштовхом зробити те, про що вони думали роками, але ніяк не могли наважитися. Вона не створила це бажання. Вона лише зняла останні запобіжники.

Найнеприємніше полягає в тому, що більшість цих людей навряд чи пояснюють свій вибір складними категоріями на кшталт довіри до інституцій, суспільного договору чи кризи легітимності. Для них усе значно простіше: "вони там просто не можуть між собою домовитися"; "вони там всі ніяк не нажруться"; "вони там зверху знову щось мутять" і так далі. Саме тому метафізичний совок нікуди не подівся. Він продовжує існувати не тільки в кабінетах чи державних установах. Він живе в головах. У звичці пояснювати будь-які процеси "змовою головних". У переконанні, що від звичайної людини нічого не залежить. У готовності перекласти відповідальність на когось іншого. Парадоксально, але навіть ті, хто остаточно втрачає довіру до держави, дуже часто не перестають мислити радянськими категоріями. Вони не шукають нову модель взаємодії між людьми та державою. Вони просто перестають брати участь у грі. Мовчки їдуть. Мовчки перевозять родини. Мовчки продають квартири. Мовчки починають нове життя в іншому місці.

Справжня проблема полягає в тому, що країна поступово втрачає людей, які перестають бачити сенс пов'язувати власне майбутнє з її майбутнім. Будинки можна відбудувати. Бізнеси можна відкрити заново. Дороги, мости та заводи теж можна відновити. Але значно складніше повернути людину, яка одного разу вирішила, що більше не хоче бути частиною цієї історії. Особливо якщо причиною її рішення стала не ракета, не окупація і не війна сама по собі, а поступова втрата віри в те, що після війни щось принципово зміниться.

Хто вбив Чорновола? Хто отруїв Ющенка? Хто насправді розстрілював Небесну Сотню? Хто відповість за десятки інших подій, які поступово розчиняються в інформаційному шумі? І справа навіть не в конкретних прізвищах чи подіях. Справа в тому, що система навчилася перетравлювати практично будь-які питання. Будь-який скандал. Будь-яку кризу. Будь-яке суспільне обурення. Вона не обов'язково вирішує проблему. Дуже часто вона просто перечікує її. А потім переходить до наступної. І суспільство разом із нею. Втомлене, виснажене, роздратоване, але все ще готове рухатися далі, так і не отримавши відповідей на попередні питання.

Головне питання сьогодні полягає навіть не в тому, чи здатна вижити держава. Схоже, що держава завжди знаходить спосіб вижити. Значно цікавіше інше питання. Чи здатна країна зберегти довіру до самої себе раніше, ніж остаточно втратить довіру до держави?

Чи здатні ми досі вірити в те, що наш дім не є молохом, який просто перемеле нас (рано чи пізно) своїми жерновами?

Земля Свободи - останній голокракс московщини?

-Завжди двоє їх: агент та корисний ідіот…

-Не знаємо але ми того ідіот хто корисний агент чи?

1783 рік видається доволі символічним. Поки на одному кінці світу завершувалася Війна за Незалежність Сполучених Штатів і народжувалася держава, яка згодом стане головним символом свободи, індивідуалізму та права людини самостійно визначати власну долю, на іншому кінці світу московщина остаточно поглинала Кримське ханство, продовжуючи свій багатовіковий рух у протилежному напрямку. Одна цивілізація будувалася навколо ідеї свободи від імперії, інша будувалася навколо самої імперії. Одні проголошували право народу обирати власне майбутнє, інші методично збирали навколо себе чужі території, народи та ресурси. Здавалося б, історія розвела їх по різні боки настільки далеко, наскільки це взагалі можливо. Якщо шукати на планеті антитезу Сполученим Штатом, то протягом останніх століть нею майже автоматично ставали саме різні втілення московщини. Вони воювали з тоталітаризмом, стримували комунізм, експортували демократію, формували Західну Цивілізацію в тому вигляді, в якому ми її знаємо сьогодні. Саме Америка після 1945 року стала головною фабрикою політичних, економічних та культурних сенсів для значної частини людства. Але останні роки все частіше змушують ставити незручне питання. А що, якщо історія виявилася складнішою за шкільний підручник? Що, якщо головний противник московщини поступово почав відтворювати процеси, які зрештою працюють на користь самої московщини? Що, якщо найбільша перемога імперії полягає не в захопленні чужих територій, а в здатності змусити своїх противників руйнувати самих себе? І що, якщо саме тому сьогодні дедалі частіше виникає дивне відчуття, ніби Земля Свободи поступово виявляється одним із її останніх "голокраксів"?

Після 1945 року Сполучені Штати фактично стали одним з архітекторів нового світу post-1945. Виникає дивне відчуття історичного парадоксу, бо чим уважніше дивишся на світ останніх десятиліть, тим частіше складається враження, що московщина навчилася виживати не всупереч Землі Свободи, а завдяки процесам, які виникають усередині неї. Після 1945 року Америка стала не лише військовим чи економічним центром Заходу. Вона стала головною фабрикою сенсів. Саме звідти експортувалися культурні тренди, політичні концепції, суспільні рухи та нові форми ідентичності. Саме там народжувалися ідеї, які згодом ставали нормою для всієї Західної Цивілізації. І якщо уважно подивитися на останні пів століття, то можна побачити цікаву закономірність. Спочатку американська система породжує нову ідею. Потім ця ідея поступово радикалізується. Потім суспільство починає від неї втомлюватися. Потім виникає реакція на цю ідею. Потім реакція починає радикалізуватися ще сильніше. І врешті весь політичний простір перетворюється на поле битви між двома крайнощами. Саме так сталося з лівацтвом. Саме так сьогодні відбувається з його супротивниками. Саме тому дедалі важче позбутися думки, що ліва епідемія останніх десятиліть та сучасна реакція на неї є частинами одного й того самого процесу. Поки американська лівиця роками руйнувала традиційні інститути, деконструювала історію, культуру та саму ідею нації, значна частина західного суспільства накопичувала втому. Коли ця втома досягла критичної маси, на сцену вийшла мага. І якщо дивитися на ситуацію поверхово, то все виглядає цілком логічно: суспільство просто почало захищатися. Але проблема полягає в тому, що московщина, як ми вже знаємо, ніколи не мислить категоріями "ліво" чи "право". Для неї не існує правильної ідеології. Для неї існує лише корисна ідеологія. Саме тому десятиліттями вона підтримувала ліві рухи на Заході, а сьогодні чудово почувається поруч із частиною нібито нової правиці. Саме тому поки одні радіють тому, що лівакам нарешті дають відсіч, варто поставити собі інше питання. Що, якщо головна мета полягає не в перемозі лівих чи правих, а в тому, щоб Земля Свободи продовжувала воювати сама з собою? Адже чим слабшою стає американська єдність, тим слабшою стає Західна Цивілізація. Чим слабшою стає Західна Цивілізація, тим сильнішою почувається московщина. Без процесів, які народжуються всередині Землі Свободи, московщина давно втратила б значну частину свого історичного шансу на виживання.

Те, що США можуть бути тим самим останнім голокраксом московщини, доводить багато фактів. Земля Свободи дуже часто рятувала московщину саме в ті моменти, коли та опинялася найближче до прірви. У 1920-х американці буквально годували радянську росію під час голоду, коли більшовицький режим ризикував не пережити власний "соціально-економічний експеримент". У 1930-х західні технології та інженери стали одними з фундаментів радянської індустріалізації. У 1940-х Сполучені Штати разом із союзниками фактично допомогли срср вистояти у війні через ленд-ліз, постачаючи техніку, транспорт, продовольство та ресурси в масштабах, які досі викликають суперечки серед істориків. Після війни Захід не лише не добив імперію, а й досить швидко втратив монополію на результати Мангеттенського проєкту, дозволивши московщині стати ядерною державою. Наприкінці існування СРСР значна частина західного істеблішменту відверто боялася його розпаду, а промова Буша-старшого в Києві назавжди залишилася символом того, наскільки обережно Земля Свободи ставилася до перспективи остаточного розпаду московської імперії. Після 1991 року замість демонтажу імперського простору світ отримав спробу інтегрувати його уламок у глобальну систему - росію рятували від економічного колапсу, запрошували до міжнародних клубів, залучали до спільних проєктів, переконували, що торгівля та взаємна вигода поступово перетворять колишню імперію на "нормальну країну". Весь цей час Захід дивився на московщину як на проблему, яку можна вирішити переговорами, економікою або поступовою модернізацією. А чи не продовжує Земля Свободи, рефлекторно чи то природньо, допомагати їй виживати і сьогодні? Може США не може бути "Землею Свободи", поки існує "земля несвободи"? Тобто, чи точно ми можемо стверджувати, що саме в цій парі є голокраксом?

Іноді виникає відчуття, ніби ми живемо у фіналі передостаннього сезону якогось дуже дорогого серіалу. Того самого сезону, де більшість сюжетних ліній уже зійшлися в одну точку, але розв'язка ще попереду. Старі герої більше не викликають довіри. Нові герої не викликають симпатії. Вчорашні союзники поводяться як опоненти. Вчорашні опоненти раптом починають говорити правильні речі. Люди, які ще десять років тому вважалися маргіналами, сьогодні визначають порядок денний цілих держав. Люди, які десятиліттями пояснювали світ, раптом самі перестають його розуміти. А ми сидимо десь на краю цієї історії та намагаємося зрозуміти, чи справді все це відбувається насправді.

Ще вчора Захід пояснював людству, що "історія закінчилась". Що великі війни залишилися в минулому. Що глобалізація зробить кордони формальністю. Що демократія та ринок рано чи пізно переможуть усіх своїх ворогів. Що імперії залишилися в підручниках. Що ядерна зброя існує лише для стримування. Що міжнародне право працює. Що союзники завжди приходять на допомогу. Що домовленості мають значення.

Сьогодні всі ці твердження виглядають значно менш очевидними, ніж ще кілька років тому. Раптом виявилося, що історія нікуди не поділася. Що імперії не зникли. Що території мають значення. Що сила знову починає переважати правила. Що великі держави знову домовляються між собою через голови менших. Що техномільярдери здатні впливати на світову політику не менше за уряди. Що президенти можуть поводитися як медійні персонажі. Що корпорації можуть бути сильнішими за окремі держави (а Голлівуд попереджав!). Що старий світ поступово закінчується, а новий ще не сформувався.

Фінал цієї історії ми (мабуть) побачимо вже в наступному сезоні.

Хрумкі деруні з копченою сметаною та маринованим халапеньйо за 3 хвилини до опівночі

Десь через 3 хвилини, опівночі, коли доїмо хрумкі деруни з копченою сметаною та маринованим халапеньйо.

(мабуть).

Доволі довго можна шукати точний термін для явища, яке всі інтуїтивно розуміють, але рідко формулюють словами. Йдеться про той дивний момент у житті ідей, коли щось з’являється, обережно стукає у двері сприйняття, і не отримує відповіді. Його не відкидають із аргументами, не спростовують серйозно, не дискутують по суті. Його просто не помічають. Або, що ще цікавіше, помічають і знецінюють. Але минає час, і раптом ця сама ідея повертається, і вже не як випадковий сигнал, а як повноцінний тренд, як «очевидне відкриття», як нова норма. Вона звучить з інших голосів, підкріплюється іншими контекстами, і здається, ніби з’явилась щойно. Хоча насправді вона просто довго спала.

Найбільш влучне визначення для цього явища - “sleeping beauty”, або ж, у більш вільній інтерпретації, "сліпінг б’юті". Це ідеї, теми, практики чи навіть способи мислення, які тривалий час залишаються непоміченими, щоб згодом різко і майже синхронно стати актуальними для широкого кола людей. Цікаво, що проблема тут рідко в самій ідеї, а частіше у контексті. Ідея може з’явитися «занадто рано»: до того, як сформується запит, до того, як з’являться інструменти її реалізації, або до того, як суспільство буде готове її прийняти. У цей момент вона виглядає чужорідною, недоречною або просто нецікавою. Вона не вбудовується у наявну картину світу, і тому "відштовхується". Але контекст змінюється. Повільно, непомітно, під впливом подій, криз, технологій, нових поколінь або нових інформаційних середовищ. І тоді відбувається щось на кшталт "активації": те, що ще вчора виглядало дивиною, сьогодні стає логічним і навіть необхідним. У цьому сенсі «сліпінг б’юті» - це не лише про ідеї. Це про час як головний фільтр значущості. Те, що колись сприймалось як дивакувата забаганка або маргінальна практика, згодом стає масовою культурою. Те, що викликало скепсис або іронію, раптом починає визначати естетику цілої епохи. Те, що виглядало "не на часі", виявляється просто випередженням цього часу.

Окремо варто звернути увагу на цікаву трансформацію сприйняття. Коли «сліпінг б’юті» прокидається, вона майже ніколи не повертається у первинному вигляді. Вона приходить у новій упаковці, з новою мовою, з новими амбасадорами. Часто без зв’язку з попередніми носіями цієї ідеї. Вона ніби заново винаходиться, навіть якщо фактично була вже сформульована раніше. Саме тут з’являється ще один важливий аспект - ефект перевідкриття. "Ідеї "Сліпінг б'юті" рідко переходять у майбутнє разом зі своїми авторами. Частіше вони просто чекають на нових інтерпретаторів, які зможуть вбудувати їх у актуальний контекст. Це пояснює, чому багато нових трендів насправді є не новими, а лише реактивованими. Урбаністика, локальні дослідження, аналогова фотографія, переосмислення історичних наративів, навіть гастрономічні вподобання - усе це проходить цикли забуття і повернення. І щоразу повертається як щось свіже. Є в цьому і певна іронія.

Коли ідея перебуває у стані "сліпінг б’юті", вона належить небагатьом. Вона не потребує пояснень, не обтяжена хайпом, не є частиною масового споживання. Вона існує у більш «чистій» формі — як інтерес, як дослідження, як особистий пошук. Але коли вона стає трендом, змінюється її природа. Вона входить у поле уваги, комерціалізується, стандартизується, спрощується. Вона починає жити за законами популярності, а не змісту. І в цей момент виникає парадокс: те, що для одних стає відкриттям, для інших уже є пройденим етапом. Саме тому "сліпінг б’юті" це ще й про розрив у часі між різними групами людей. Одні живуть у фазі зародження ідей, інші у фазі їх масового прийняття, а ще інші - у фазі того, що "ця тема" вже давно пройдена, вивчена і закрита. "Сліпінг б’юті" це не просто красива метафора, а цілком реальний механізм розвитку ідей. Це спосіб, у який нове проходить через стадію невидимості, щоб згодом стати очевидним. І, можливо, найцікавіше тут скільки таких "сліпінг б'юті" існує прямо зараз поза увагою.

Бо можливо наступний тренд буде чимось таким, про що ти вже давно знаєш, коли новий інстаграмний псевдоінтелекутал буде намагатись продати тобі свій прострочений інфопродакт.

Згодом стало зрозумілим, що щось змінилось: або ти, або алкоголь.

Першою реакцію на це може бути очевидна відповідь: "це алкоголь змінився". Але ні. Напої як були одними й тими самим в супермаркеті 10 років тому, такими вони й лишились. А ось ти - змінився. Як мінімум - на 10 років. Як максимум - на більше.

Хто кого змінив - ти змінив алкоголь, або алкоголь змінив тебе? Це як в "Матриці": це ложка згинається, або ти сам? Звичайно, тут все залешить від того, з якого кута на цю справу дивитись. Можливо, ти так довго й так активно контактував з алкоголем, що сам же і змінив його - для себе звичайно, в межах свого сприйняття. Так, це пояснення виглядає куди більш приваблиивим та приємним ніж "я так багато бухав, що скурвився".

Бо раньші дружба з алкоголем була чимось віддалено схожим на початок романтичних стосунків. Навіть не так - на початок таких романтичних стосунків, де все відбувається виключно за твоїми правилами і бажаннями. Пляшці з бухлом важче прямо сказати "ні", важче оминути "випиття" себе. Тому ти береш від тих стосунків саме те, що тобі потрібно. Спочатку може бути трішки важко - як ни крути, треба трішки прстосуватись один до одного. На цьому етапі, бухло може прямими й непрямими натяками казати "ні", але згодом все владнається. Випививши буде здаватись, що все можливо. Буде писатись, немов ти той Буковські - бухий пишу, тверезий редагую. І похмілля буде немов суперсила - будеш відчувати себе в десять разів крутішими ніж тоді, коли ти був напідпитку - красивіший, розумніший, дотепніший, сміливіший.

Але час йде, і хтось когось деформує - або ти деформуешь алкоголь, або він деформує тебе. І напідпитку вже складно писати - хочеться просто пити й не відволікатись. А пісні, що ти слухав разом з пляшкою, наступного дня викликають лише головні болі. Коли ти бухий, то вже не бачиш себе "кращого", ні. Хто б кого там не деформував, але тепер ти бачиш себе "гіршого". Ти вже не хочеш показати всьому світові, який ти крутий, коли "заряджений" - тепер ти хочеш заховатись у якось власну печеру, щоб спокійно бухати й своєму затишному "ніде". А зранку похмілля вже не надає тої суперсили - просто не чіпайте мене, і тоді мені не доведеться робити надзусилля, щоб скласти слова у речення.

Так хто кого деформував - це я "зламав" алкоголь, і тепер він робить мене не кращим, а гіршим? Або це алкоголь зламав мене?

Чому раніше алкоголь робив із мене Елвіса з 1950-х, а зараз робить з мене Елвіса кінця 1970-х?

Як я зламав алкоголь, і як мені тепер його полагодити?

The 22nd of November, 2025 is The Memory Day of victims killed during the Holodomor - a genocide of Ukrainians organized during 1932-1933 by moscow, using artificially created famine.

At this time, Kharkiv was not only the capital of the Ukrainian cultural revival, but also the “capital” of the moscow (russian) occupation government. Kharkiv turned into the epicenter of the Holodomor. The “wounds” from this terrible crime committed by the moscow (russian) occupiers and their accomplices have not yet healed, both on Kharkiv’s body and in it’s soul.

Today, during the full-scale russian-Ukrainian war, moscow is trying to repeat this crime, arranging mass murders and rapes of Ukrainian women, children and men (Bucha, Irpin, Izium, Mariupol…), massive missiled attacks on the public objects (Kyiv, Ternopyl, Uman, Vinnytsia, Kremenchug, Kramatorsk, Lviv, Odesa, Izmail and many other Ukrainian cities) and on objects of critical infrastructure all over Ukraine.

The occupiers from the moscow, which calls itself as “russian federation”, are robbing the civilians and taking away food from the occupied districts of the Kherson and Zaporizhzhia regions, in exactly the same way as their “heroic grandfathers” did during the Holodomor of 1932-1933.

The occupiers are mass-deporting the civilians, including kids, from the occupied districts of Donetsk and Luhansk regions.

Ukrainian Crimea is still occupied by muskovites (russians).

Despite everything, Ukraine and Ukrainians continue to put up heroic resistance to the forces of evil, which call themselves “russians and the russian federation.”

Багато років тому в нас же був матеріал присвячений розбору невдалих сиквелів, або ж таких, які вважаються невдалими в "культурному суспільстві", але якщо придивитись до них поближче, то можна розгледіти справжний діамант.

В цьому матеріалі мова піде про триквели. Вирує думка, що всередині 2020-х сутність триквела трошки розмилась. Коли ми говоримо про "сиквели", то зазвичай можемо мати на увазі, як і другий фільм серії, так і будь-який "неперший" фільм серії, тобто будь яке продовження. Забігаючи наперед хотілось би одразу повісити провину за "розчинення" триквелу на...звісно ж що на кінокомікси! Вангуємо, що в найближчі роки, головною грушою для биття, будуть саме вони, незважаючи на те, що світова культуротворча-фінансова спільнота ще не придумала, чим замінити кінокомікси. Так от, забігаючи наперед, хочеться одразу проголосити рік "розчинення" ("смерті" звучало б занадто пафосно) триквелу - 2012 рік. А початком цього процесу, можемо проголосити 2008 рік. Пояснюємо чому.

В далеко вже 2008 року відбулось дві визначні кінопрем'єри, які визначили долю кіномейнстріму аж до сьогодні. Вже в нульових були прийнято скиглити про те, що кінокомікси "захопили кінотеатри". З позиції сьогодення це дійсно виглядає смішно, адже нульові були дійсно останнім десятиліттям, в якому ще остаточно не згасла оригінальність, рухаючись по інерції з XX-го століття.

Тим не менш, саме в 2008 році мав вийти "Iron Man", від якого не чекали нічого такого особливого (максимум що не провалиться як "Daredevil" чи "Hulk", може тоді вийде трилогія) та сиквлел ноланівскього Бетмена "The Dark Knight". Незважаючи на те, що "Batman Begins" хоч і приніс певну моду в мейнстрім (моду на приквели, чим вплинув і на Джеймса Бонда, і на Ганнібала Лектера, і навіть на Лезерфейса), але не був тим проривом, яким врешті став сиквел. І ось, в 2008 році, ці дві стрічки визначили майбутнє - яскраву і веселу, многомільярдну на овер 30+ фільмів та серіалів MCU, яка ось тільки в 2025 році подає признаки згасання, та розуміння того, що екранізація коміксів може і мільярдну касу зібрати, і на "Оскар" претендувати.

Чотири наступні роки, новий вибух популярності кінокоміксу поступово трансформував як мейнстрів загалом, так і невидимо для нас саму концепцію "голлівудської трилогії". І перед тим, як перейти до "згасання" триквелу, зробимо невеличкий флешбек. Звідки взагалі взялась ця ідея робити "кінотрилогії"? Чому не ділогії, не квадралогії? Чому саме трилогія стала "золотим стандартом"? Певною мірою, на формування подібного "еталону" вплинули банальні правила оповідальної побудови, разом з динамікою ринкових стратегій. Започаткував формат "голлівудської трилогії", сам того не знаючи, Джордж Лукас, створивши свою оригінальну трилогію "Star Wars".

Формат "голлівудської трилогії" склався наступним чином:

Частина 1. Оригінальний фільм: феномен або провал. Творці стрічки ще не знають, чи буде історія успішною серед глядачів, а значить чи зробить фільм достойну касу. А може він взагалі стане культурним феноменом? Для творців фільму це така ж загадка, якою і була для Джорджа Лукаса, який згідно зі спогадами і сам до останнього не вірив в свої "Star Wars", очікуючи розгромні рецензії та порожні кінозали. Але, якщо розглядати позитивний розвиток подій, припустимо, що фільм "вистрілює". Можливо не так само, як "Star Wars", але тим не менш варто перелічити такі приклади, як "Pirates of Carribean", "The Matrix" та "Shrek". Або, наприклад, перший фільм не вистрілює, як це сталось у 2005 році з "Eragon" (там радше хотіли повторити успіх Гаррі Поттера, тому потенційно навряд би обмежились трьома фільмами). Перший фільм знайомить глядача з кінематографічним світом, з його правилами та конфліктами, і як правило має більш менш чіткий фінал. В "Star Wars" 1977 року, безумовно, еталонний фінал - наче і головного антагоніста (а його до речі так і не показали), і майже головного антагоніста не перемогли, але "наші" здобули перемогу, і ми наче маємо хеппі-енд, хоча конфлікт, про який розповідає стрічка, значно масштабніший за один фільм. Тобто фільм якби і завершений, але потенціал його продовжити існує. І глядач задоволений, і автор має привідкриту хвіртку. Щось подібне ми бачимо і "The Matrix" де ніби сиквели спочатку не планувались, але як можна за дві години вирішити конфлікт такого масштабу, який ми бачили у фільмі? "Pirates of Carribean" мали цілком закритий фінал, а "Shrek" - там теж нібито ніхто не очікував, що вийде культурний феномен. В принципі, можемо зробити висновок, що у найбільш вдалих випадках, ніхто ще не знає, що перший фільм є саме першим фільмом, бо він просто є - завершеним кінотвором. Зрештою, якщо говорити про кінокомікси нульових, всі екранізацію Marvel до MCU (тобто до 2008 року) залишали в своїх фільмах достатньо жирні кліфхенгери. Але чи то в нульових знімали краще, чи ні, чи кліфхенгери виглядали саме так як треба, а не як різко обрізана сюжетна лінія. Наприклад у "Spider-Man" Сема Реймі, ми чудово розуміємо, що можем бути наступний фільм про Спайдермена, де просто буде наступний конфлікт з наступним антагоністом, але водночас Реймі дає нам жирнючий натяк на те, що Гаррі Озборну доведеться стати новим Зеленим Гобліном. Або у "X-Men" Сінгера, ми можемо здогадатись, що або Логан знайде щось шокуюче про своє минуле, щоб присвятит цьому сиквел, або ж Містік збере наново "злих" мутантів (чи звільніть Магнето?). При цьому, наприклад, трилогію про Блейда важко назвати трилогією, адже зрежисовані різними режисерами фільми виглядають більше як окремі історії про війну Блейда з вампірами. І якби триквел не був настільки жахливим (про це пізніше), хтозна скільки б фільмів про Блейда з Веслі Снайпсом ми б подивились (якщо б Снайпс ще платив податки). В "Daredevil", "Hulk", "Fantastic Four" були натяки на продовження, а реалізувалась лише історія про Фантастичну Четвірку, хоча там і незрозуміло, чому вирішили зробити full stop вже у сиквелі.

Частина 2. Серце трилогії: краще за оригінал та чи краще зупинитись вже тут?

Правило, яке старе як сам Голлівуд: якщо фільм "вистрілив" то має бути сиквел. Так було завжди, так буде (мабуть) завжди. Довгий час глядачі тримали на увазі правило - "оригінал завжди краще продовжження" - чим нібито мали рацію, але не завжди. Якщо ми кажемо про сиквел "American Psycho" з Мілою Куніс, то так, або ж про "The Amazing Spider-Man 2" чи про "The Lion King 2", чи про "прикладі так багато, що всіх не перелічити. Взагалі то, якщо вам кортить більше почитати про сиквели, то вище я посилання на відповідний матеріал, тому спробуємо скоротити цю теоретичну частину. Ще з часів "The Bride of Frankenstein" глядачу варто тримати в голові думку про те, що іноді сиквел може бути краще за оригінали. Бо класична формула сиквела "все що спрацювало в першому фільмі треба помножити на два" працює з вірогідністю рівно 50% - або вийде в два рази краще, або в два рази гірше. Бо є доволі збалансовані приклади "Iron Man 2" чи "American Pie 2" де глядач отримує рівно таку ж порцію шоу, яку отримав в першому фільмі. Приблизно схожим чином працюють (чи працювали) нескінченні сиквели "Fast and Furious" та "Mission: Impossible", коли глядач чітко знає, що приходить на чергову серію шоу, чудово знаючи чого саме очікувати (і за що він платить, купуючи квиток). В 1970-х, спочатку Копполі вдалось це провернути "підняття рівня якості" з "The Godfather" (хоча дам дещо складніша історія), а потім Лукасу зі "Star Wars". Але, так як ми кажемо про те, що саме Лукас створив еталон голлівудської трилогії, то треба звернути увагу саме на його "The Empire Strikes Back" - не варто завжди слідувати класичному рецепту сиквела. У випадку Лукаса продовження вийшло хоч і масштабніший, але більш "темнішим" за оригінал, додались додаткові сюжетні лінії та всім відомі твісти, які буквально вдарили глядача по голові. І заправлено це все тепер вже дійсно відкритим фіналом, який прямо каже - продовження буде. Цей рецепт, забезпечив існування іншої формули, тепер вже буквально "формули еталонної трилогії" - спочатку ти працюєш на ризикований оригінал, якщо він спрацьовує, то ще більше працюєш на продовження, а потім розслабляєшся та дивишся як триквел, за будь-якою якості, збирає касу. В 2006 році, коли виходив сиквел "Pirates of Carribean", фільм супроводжувала мабуть наймасштабніша на той час рекламна кампанія. Та і сам сиквел виглядав більшим за перший фільм (формула сиквела). В 2007 році, всім було вже все одно і на рекламу, і на все інше - квітки на триквел купували, щоб подивитись, як то все закінчиться. Дехто, вважає сиквел "The Matrix" навіть глибшим і цікавішим за оригінал. Хто б там що не казав за триквел, але на нього йшли в першу чергу, щоб подивитись, як то все закінчиться. До речі, сиквел "The Matrix" в 2003 році теж супроводжували масштабна рекламна кампанія, і в чіпсах, і по телевізору. "The Dark Knight" перед тим як стати проривним в своєму жанру та кіноіндустрії в цілому, теж доволі агресивно рекламувався (вже не кажучи про спекуляції на смерті Гіта Леджера). В кінокоміксах нульових, всі три ключові марвеловські трилогії того часу - "Spider-Man", "X-Men", "Blade" - отримали еталонні сиквели, які майже не застаріли до сьогодні. Чого не можна сказати про їх триквели.

Частина 3. Епічний фінал: пафос для окозамилювання або краще б і не знімали.

Epic finale - найкоротша фраза, яка описує будь-який триквел будь-якої трилогії. У другому фільмі "Lord of the Rings" добрячу частину бюджету з'їла битва при Гельмовій Паді, і мало хто знає, що знімали її з мінімумом CGI, і потім ті ж самі декорації використали для битві при Мінас-Тіриті, але вже з купою CGI. Ось тільки "The Two Towers" не зібрали стільки Оскарів, скільки "Return of the Kind". Чому? Тому що не epic finale. Лукас дозволив собі зробити максимально лінивий самокопіюючий сюжет для "Return of the Jedi", бо мабуть здогадувався - на нього все одно підуть. Так само було і з "Pirates of Carribean", і з "The Matrix". Так само сталось і з "The Dark Knigh Rises". Але ж ми розуміємо, що триквел теж буває різний, і трилогії іноді теж. Якщо для "Lord of the Rings" триквел апріорі мав бути, бо це екранізація книжної трилогії (і формально це не зовсім триквел, але все ж таки), то наприклад є ще триквели сольних пригод в MCU: "Iron Man 3" вже відрізнявся від перших двох фільмів, та і не зовсім вже від них залежав сюжетно та стилістично. Між тим зібрав касу в більш ніж мільярд доларів на хвилі успіху "The Avengers". Коппола вирішив, що його "The Godfather" має мати більш конкретний фінал, ніж той що вже є, адже Майкл має пройти етап спокути, знявши триквел через 16 років після сиквелу. "The Godfather 3" нікому особливо не подобається (з чим можна не погодитись). Серія фільмів про Франкенштейна 1930-х, серія фільмів про Чужого, Бондіана, слешери про Фредді Крюгера, Джейсона Вурхіза та Майкла Майєрса, та навіть "Home Alone" мали триквели не тому що мали побудовані "голлівудські трилогії", а тому що продюсери хотіли "продовжувати шоу". Ось тільки в цих випадках "третій фільм" мав тримати рівень, і дуже рідко його тримав. А ось у випадку "голлівудської трилогії" можна було трошки розслабитись: навіть якщо триквел захейятить критики (а вони це зроблять) фільм все одно матиме касу. Адже, коли сиквел стає крутішим за оригінал, триквел ніколи не може перестрибнути по якості сиквел, і всі це чудово знають. Найстрашнішим приклад, і певний milestone нескінченного вмирання мейнстриму це Ris of Skywalker - фільм, який ще на етапі виробництва, вже сприймався як купа сміття, все одно зібрав в прокаті більше мільярда доларів. Але це інша історія.

Отже, коли триквел "майже помер" - в 2012 році. Саме тоді вийшов останній більш менш стандартний триквел класичної "голлівудської трилогії" про який вже було написано в цьому тексті - "The Dark Knigh Rises". Незадовго до цього вийшов "The Amazing Spider-Man" - один з перших гучних ребутів, і всього лише через 5 років після завершення оригінальної трилогії - який не те щоб погане кіно, але просто затірявся між двома кінокоміксними мастодонтами, які задали правила гри у голлівудському мейнстримі на роки вперед. Адже перед фільмом про Людину-павука, в травні 2012 вийшли "The Avengers", і жуйка КВМ назавжди розмила поняття триквел.

Сьогодні, як таких триквелів вже немає. Так, є "третій фільм", але в тому і річ, що він "третій", тобто може бути ще "четвертий", "і "п'ятий", і так далі. Сам по собі "триквел" - це третій акт, це епічний фінал, це кульмінація. Він масштабний, пафосний та щемкий. Глядач майже не звертає увагу на мінуси такого фільму, адже перед його очами розвертається розв'язка історії, за якою він слідкував кілька років поспіль. Таке зараз можливо лише в серіалах, але і 10-15 років в серіалах це було можливо.

А в голлівудському мейнстримі це вже неможливо (?).

P.S. В "серце триквела" ще час від часу роблять контрольні постріли, типу "The Matrix 4".

Квітень 2013 року.

"Майже дует" продюсерів Бондіани, Барбара Брокколі, Майкл Вілсон та Крістофер Нолан, все ж таки вирішили розвивати легендарну кіносерії в декілька напрямків. Вже через рік після тріумфального успіху стрічки з Деніелом Крейгом, вже цього травн на екрани має вийти "Casino Royale" від Квентіна Тарантіно з Пірсом Броснаном в головній ролі. Тарантіно жартує, що навіть пропонував Джорджу Ромеро зробити double feature з його новою главою зомбі саги "Space of the Living Dead", але той відмовився.

Зрештою, продюсери Бондіани вже оголосили одразу два останні фільми з Деніелом Крейгом - "Risico" та "No Time To Die" - а також думають, переспілкувавшись з Тарантіно, думають над ремастерінгом та double feature ре-релізом 7-ї та 17-ї стрічок про агента 007.

Гарна новина - Джеймс Кемерон, на прем'єрі "Space of the Living Dead" відмовив Тарантіно їхати на московський кінофестиваль. Мов після руйнування московського метрополітену та половини москви разом з ним, там дуже небезпечно.

До речі, про Кемерон. Нещодавно той дав розлоге інтерв'ю про творчі плани після минулорічного тріумфу "кінокоміксу десятиліття" "Avengers Assemble".

Кілька важливих цитат від метра:

Триквел "Титаніка", який планують The 20th Century Fox це "велика помилка";

Також, Кемерон прокоментував плани Disney створити ремейк "Покахонтас" тільки у космосі. "Гівно ідея" - пряма мова метра.

Також Джеймс Кемерон трохи привідкрив таємницю, щодо планів Marvel Studios на продовження Месників. Ключові тези:

В планах студії створення ще щонайменше трьох фільмів про Месників. Кемерон повернеться до режисури;

Він натякнув, що на це раз отримає ще більше творчої свободи. Як мінімум, він планує залучити до написання сценарію Джонатана Нолана, замість "якихось там" Саймона Кінберга, чи "боронь боже" Кевіна Фейгі;

Режисер каже, що порозумівся з головою студії Аві Арадом, та разом вони напрацювали спільне бачення розвитку кіносерії. Пряма мова: "Перші три фільми про Месників були таким собі epic conclusion всього того, що інші студії та режисери робили з персонажами Marvel у 1990-х та 2000-х. Ми провели грандіозну роботу, зібравши всіх їх під "одним дахом", пов'язавши всіх в єдину історію. Тим не менш, ці фільми (про Месників) все одно мали на собі той "наліт" кінокоміксів середини 2000-х. Ми плануємо створити справжній кіноепос, надихаючись такими шедеврами, як "The Lord of the Rings" та "Star Wars". Наступні три фільми, вірогідніше за все, будуть зніматись одночасно, аби мати змогу зібрати всю "банду" разом. Ми плануємо створити "кінотрилогію 2010-х" випустивши всі три фільми до кінця цієї декади."

На питання про можливий сюжет майбутніх фільмів, Кемерон дав довгий та розлогий коментар. Ось основні тези:

Події нової трилогії мають початись через кілька років після фіналу попереднього фільму;

Персонажі, яких можливо зіграють Том Круз, Бред Пітт, Джон Красінскі, Леонардо Ді Капріо та Кейт Вінслет, навряд з'являться одразу, але будуть "вводитись" в сюжет поступово;

Таким же самим чином, як і в першій трилогії, кожен наступний фільм буде починатись там, де закінчився попередній;

Основою сюжету буде "зіткнення 6 різних цивілізацій, як на Землі так і за її межами", тим самим планується масштаб "більший за масштаб Star Wars"

На просторах всесвітньої мережі, кілька днів тому з'явився нібито злитий драфт сценарію Джонатана Нолана, який має назву "The Avengers Returns". Блоггер під ніком MrGarrison69 провів розбір драфту, сформулювавши основні тези (УВАГА, МОЖЛИВІ СПОЙЛЕРИ):

Фільм починається з космічної битви між расами Крії та Скруллів. Капітан Марвел - герой раси Скруллів - ховає свого сина, який є першою в історії дитиною народженою від батька Крії та матері Скрулл, в космічну капсулу та відправляє на Землю;

На Землі світ дізнається про існування цивілізацій Ваканди та Атлантиди, які тисячоліттями скривались від людства. Між двома країнами починається війна, яку намагається зупинити Рід Річардс;

Месникам доводиться знову зібратись на розділитись на дві команди: одна команда, на чолі з Професором Ксавьєром, відправляється в космос, аби не дати втягнути Землю у війну Крії та Скруллів, а інша команда - на чолі з Рідом Річардсом - намагається зупинити війну між Вакандою та Атлантидою;

На певному етапі, свою присутність розкривають Нелюди, та стають певним "ланцюжком" між земним та космічним конфліктом;

Нових Месників - Залізної Людини, Капітана Америка, Тора, Людини-мурахи та Оси - у фільмі майже немає. Нібито Нік Ф'юрі та Брюс Беннер намагаються таємно зібрати цю команду;

Тор, який скривається за особистістю Дональда Блейка, прибув на Землю багато років тому з особливо місією, після Рагнарока в Асгарді, але через аварію при посадці частково втратив пам'ять;

Примарний Вершник Шибайголова повертається за Ніком Ф'юрі, має "страшну таємницю";

Росомаха буде пов'язаний з поверненням Капітана Америка;

Тоні Старк буде "неоднозначним" персонажем, та потенційно буде задіяний у вирішенні "питання Ваканди та Атлантиди".

Наприкінці фільму має повернутись Людина-павук.

Джеймс Кемерон ще не коментував цей злив.

Присвячується безсмертному та (на жаль) завжди актуальному оригінальному шедеврові Митця.

Дійові особи

Владімір, пересічний громадянин

Алєксандр, пересічний громадянин.

Надєжда, пересічна громадянка.

Ємєльян, пересічний громадянин.

Валєнтін, малолєтній пересічний громадянин, син Надєжди, та майбутній законотворець.

Гриша, аспірант-волонтер.

Миша, докторант-волонтер.

Толя, синок Опанаса та майбутній гравець онлайн-казіно.

Опанас, спрацьований офісник з Дніпра.

Голос із озера, який належить купающємуся пенсіонеру "особливого значення".

Дія перша.

Бунгало з крафтовим пивом і тигровими креветками-гріль біля Озера Молодості. Приємна літня погода з не дуже пекучим сонцем. В бунгало сидять пересічні громадяни та гpають у каpти.

Алєксандр (до Надєжди): Владімір-то твой в ігрє нє бєльмєса нє пєтріт!

Владімір: Нарвался на туза моєго, а тєпєрь вот і злішся. Злішся ведь, я віжу…

Ємєльян: Так что у нас тєпєрь, двє послєдніх?

Надєжда: Ти что, друг сітний, с луни что-лі свалілся? Щас дєвочєк-то нє бєрьом.

Алєксандр: Владімір, ти что підарас, с чєрві захода-то нєт! Ну ви посмотрітє, єму об’ясняєш, а он сідіт как нєрусскій, єблом торгуєт.

Надєжда: Валєнтін, японскій бог! Ти почєму у кота яйца-то откpутіл? Твой кот что-лі?

Валєнтін: Мамочка, адін pазочек-то дьоpнул…

Надєжда: Гляді у мєня, Валєнтін!

Алєксандр: Hадєжда, ну єго к манахам! Ми ігpаєм ілі нєт?

Владімір: Hічєго… Пацаньонок-то боєвой pастьот… Скажи дядє – “Вот виpасту, і тєбє, дядя Алєксандр, яйца откpучу, чтоб блядовал-то помєньше.”

Валєнтін: Вот виpасту, дядя Алєксандp і вам яйца откpучу, чтоб ви блядовалі помєньше.

Всі пересічні регочуть. Hа озері потехеньку здіймаються хвильки і пpиємно блюпають у беpег.

Дія друга.

Плацкартний нежіночий вагон звичайного поїзда. На полках сидять Гpиша, Миша, Толя і Опанас. Вони дивляться в вікно, доїдають шаурму з вокзалу, п’ють дріп-каву і взагалі pозважаються – як то положено у поїзді.

Толя (дивлячись в вікно): Папа, оно диви – самосвал.

Опанас (гладить синка по голові): Ото, синок, якби ти щас на доpогу вибіжав, де той самосвал, так би усє кишки у тєбя і шваpкнули.

Толя: Папа, оно диви – поле. Папа, а там наші билі?

Опанас (гладить Толю по голові): Билі, синок, оні кpугом билі.

Толя: Папа, а оні там стоялі насмєpть?

Опанас (пиздить Толю по голові): Замовч!!! Hе пизди!!! Вже заїбав батька у доску!

Миша: Воно дитина, не понімає шо папі тяжело.

Гриша: Ви здалеку їдете?

Опанас: З Днєпрапєтровска!

Миша (дістає контабас): Батя, будеш пить?

Опанас: Та, блядська печінка… Hу наливай!

Толя: Папа, і мєнє дай!

Опанас: Hа! Тільки сцять не пpоси. Всі випивають.

Опанас: В Озері Молодості викупаюсь нахуй, і його от скупаю (показує на Толю). Йому вpачі сказали шоб багато купався.

Толя: Папа, а шо лучче – пулімьот чи танк?

Миша: Танк лучче, по пулімьоту pаз пиздане і пиздарики. (З цими словами Миша наливає біттер, затверджений Клопотенком, Опанасу, Гpиші, Толі і собі).

Толя: Папа, я, як виpосту, виучуся на ахвіцеpа чи на камандіpа. А шо лучче – ахвіцеp чи камандіp?

Гриша: Та адін хуй!

Опанас: Вафльониш ти іще на ахвіцеpа вчиться.

Миша: Скажи, Толя, “заєбал ти меня, папа, сваімі ахвіцеpами, я на озеро їду купаться. Хочеш купаться?

Толя: Я стpілять хочу!

Дія третя.

Вєpанда з крафтовим пивом, креветками-гріль та пересічними громадянами. Піднявся вітер, озеро пpиємно штоpмить.

Владімір (беpе в pуку чималу камінюку): Hадєжда, посмотpі как я щас камень-то бpошу!

Надєжда: Hу что ти, как пацан, сєбя нє уважаєш? Старий вєдь поц уже!

Владімір: Вот давай поспоpім раді смєха-то – тpі pаза подскочіт. (Владіміp кидає камінюку в озеро, яка відpазу тоне).

Надєжда: Hу что, обосpался підаpас? Что, нє стидно?

Ємельян: Владімір, камень-то плоскій надо бpать. Вот посмотpи какой у меня – pаз пять подскочіт!

Надєжда: Как пацани, єй богу. Люді-то кpугом смотpят, мудозвони стаpиє.

Владімір: Молчі шаболда, а то і тєбя бpосім в озєро нахуй!

Іспугана Hадєжда молчіт. Владімір и Ємєльян кидають камні. Алєксандp, завідуя їм, находить огромну камінюку і, вимахуючи нею, біжить униз.

Алєксандр: Пока ви тут мудохалісь, я вот что нашол! (Алєксандp показує Владіміру і Ємєльяну скользку пpотивну камінюку і швиpяє її в озеро).

Голос з озера: От я блядь щас якомусь підаpасу кину!!!

З моpя вилазить пенсіонер "особливого значення" в плавках і з золотими хрестами на волохатих гpудях. Одна рука у нього на 10 сантиметpів довша за іншу.

Пенсіонер (до Алєксандра): Я блядь пиздану адін pаз, так мєня в Феофанію возьмут, а тєбя нєт!!!

Валєнтін (до Алєксандpа): Дядя Алєксандp! Вам что, дядя калєка яйца откpутіт, чтоб ви блядовалі помєньше?

Тpивожна мовчанка, штоpм на моpі дедалі сильнішає.

Дія четверта.

Плацкартний нежіночий вагон звичайного поїзда. За столом сидять п’яні Гpиша, Миша, Опанас і Толя і ведуть свєтскую бєседу.

Миша (до Гриші): Сіжу я в баpе на Вірменській, кpугом дизайнерські стулья – заєбісь сдєлано! Заходить мудак і каже: “Ето мєсто мойо, может ви пєpєсядєтє?”. А я говоpю: “Hе хуя сєбє, ти шо оборзєл, может ти сам пєpєсядєш!”

Миша: Я єбу такі ваpіанти!

Гриша: Я тєбя за то уважаю, Миша, шо ти pісковий паpєнь.

Миша: В них там блядь, на уліцах всьо не по нашему написано. А спpосі шо-нібуть, так он сначала так подивиться, а потім по-своєму шось тиpи-пиpи, по-pуськи ніхуя не понімає. А тьолки хуйовиє в них, так (показує pукой біля голови) єщьо нічего, а остальноє хуйовоє.

Гриша: І шо, і кругом не по-нашему написано?

Миша: Да йоб твою мать, нахуя мнє піздєть?

Опанас (до Толі): Сина, оно подивись – гори!

Толя (без ентузіазма дивиться на густий ліс та гори): Папа, а лєс он большой і тьомний, так шо нічого не видно?

Опанас: С фонаріком відно.

Толя: А єслі фонарік зламався, тагда відно?

Опанас: Та заїбав відно, шо ж тогда увідіш!

Толя: Папа, а там в лісу наші?

Опанас (зловісно): Там кацапи…

Всі зловісно мовчать. Поїзд зупиняється, чути кpики “Пpиїхали!” і погpозливу сирену.

Дія п’ята.

Бунгало з крафтовим пивом [і пересічними громадянами]. Hа озері здіймається штоpм. Пересічні громадянами сидять у бунгало.

Алєксандр: Пагодка-то а, Hадєжда, хозяін собаку-то нє вигоніт.

Надєжда: Єслі б знала, что ти такой долбойоб, я б с Тpофімом лучше в Адєсу с’єзділа, чєм здєсь с тобой Муму за уші-то тянуть…

Алєксандр: Ти меня Hадєжда не злі, я тєбє із-за Тpофіма матку вивєрну!

Входить Опанас, Толя, Миша і Гpиша.

Миша: О, диви… Кацапи…

Гриша : Как в Кієвє то пагодка?

Владімір: Я что-то юмоpа-то нє пооонял…

Опанас: У вас тут свабодна?

Надєжда: Ухілянти пpоклятиє, как я вас нєнавіжу. Я б вас всєх в ТЦК здала!

Опанас до Надєжди: Ну ізвінітє, женсчіна.

Надєжда: Я нє "женсчіна", а жінкиня!

Після цих слів, Опанас, Толя, Миша і Гpиша мовчки йдуть геть від пересічних громадян, шукати інше вільне бунгало.

Раптом pоздається жахливий гуркіт – це застосунок "Повітряна тривога". Злетіли тушки. Тривога перекриває шторм. Всі байдуже втикають в телефони. Під звуки тривоги завіса повільно закривається.

Завіса.