...

Враження - нормально. Не вау, не ах, просто нормальна робота.

Завідуючий, кажуть, хороший. Люди, що працюють, теж добре до мене ставляться. (До речі, з цього все ж трохи була здивована, бо поганого чула дуже багато).

Сьогодні, однак, був не дуже вдалий день для походу туди, практики майже 0, але психологічні навички, думаю, прокачала трохи.

Тепер все, що я хочу - щоб мене туди взяли на роботу. Простого людського "взяли на роботу".

Мені сказали (місцеві плітки), що одна людина буде звільнятися. Проблема в тому, що я почала мати надію (ніколи не потрібно так робити), і виявилося, що старша мс почала на мене злитися, бо вона вже комусь пообіцяла це місце.

Але треба бути настирнішою, і ось що я думаю. Ця лікарня пріорітетна, бо вона близько від дому. Але, якщо тут мені скажуть знову "ні" - піду до своїх викладачів, і буду запитувати в них, чи їм хтось потрібен.

А взагалі, якщо вже нічого не вдасться, то куплю собі хірургічний тренажер і буду вчитися сама по відосу з ютуба, а далі час покаже.

Три місяці пошуку все одно приводять до тої ж лікарні, де мені вже відмовляли купу разів, але, якщо я не спробую ще раз, то буду картати себе за бездіяльність.

До того ж, як бонус, там дуже приємний молодий лікар 🌝

Але сам факт того, що я безробітна і не маю майже ніяких практичних навичок мене роздирає, я хочу щось робити руками. Хочу бачити, що мої знання не просто безпредметна купка прочитаних книжок і складених екзаменів, а що це справді корисна і потрібна інформація, яка, за потреби, може врятувати життя.

Ми непереборна нація.

Одногрупниця попросила декілька готових зошитів з предмету, бо "в неї полетів ноут, і вона нічого не може зробити на ньому", попросила перейменувати і відправити їй.

Я їй кажу, що типу ок, але можу відправити тобі тільки останній. А вона каже "ой та ні мені треба всі, бо я ще жодного не зробила" 🤡. Відправила їй перші 4 і останній, і кажу, що це доволі багато, враховуючи, що це половина всіх зошитів за цикл, і щоб вона не відправляла скинутою від мене смскою (да, вона може не додуматись). Вона подякувала, і сказала, що я їй дуже допомогла 🤡🤡, і що вона буде відправляти частинами.

Поки я сходила дала їсти курам, вона вже відправила останній зошит. Остання пара буде завтра.

Сказати, що я зла і відчуваю себе обдуреною, то ще нічого не сказати.

Зарікалась же їй не допомагати, бо вона часто мене використовує. А чому так? Бо я дозволяю.

Все зводиться до того, що винна я, бо я не виставила достатньо видимі рамки. І виходить, що для людей, якими я дорожу, ці рамки можуть бути доволі ранячими, а для незнайомців вони просто як прозоре скло.

Потрібно ставати більш наглою і відстоювати свої права.

Літо, прощай 🌳

Відчуваю себе продуктивною богинею 😍

Пішла в город. Почалась пара (через 4 години від запланованого "стандарту").

Викладач: ви нічого не знаєте, задачі зроблені не так, що за діч ви пишете.

Викладач через 17 хв після початку пари: ну все, давайте зробимо перерву.

Пройшла година - пари нема.

Висновок : 🤨?????? 😑

(не те, що я б сильно страждала, якби пари не було, але очікування може зайняти більшу частину дня. Всесвіте (кафедра), дай здати екзамен і хай все буде гаразд).

1. Ніколи не сидіти допізна (до рання) в переписках. Один раз це окей, більше - ні.

2. Обговорювати все і зразу. Ніколи нічого не затримувати у голові, не придумувати і не накручувати. У випадку вільних стосунків обговорити все і зразу теж.

3. Ніколи не продовжувати романтичне спілкування в романтичному плані, якщо не подобається людина в романтичному плані. І ніколи не поступатися в цьому.

4. Компроміси це хороша штука, але якщо тільки вони не зачіпають права людини і не принижують.

5. Слово "ні" існує, не потрібно боятися його використовувати. Слово "так" існує, не потрібно боятися його використовувати.

6. Нормальні пари при проживанні у одному місті/населеному пункті зустрічаються частіше, ніж один раз на три місяці (дуже сильно стосується мене).

7. Дякувати і вибачатися хороша практика, але не потрібно перебільшувати. Робити щось разом - весело, це зближує.

Вони гірше, ніж нелюди.

Коли бачу повідомлення про нових загиблих - мені сумно, але моя злість не вщухає. Скільки вже людей загинуло, і тих, кого я знала, і тих, про кого я чула.

Скільки зруйновано сімей, і скільки ще років після війни вони будуть тримати в собі цей біль і через скільки довгих днів їм прийдеться пройти, щоб подолати його, і змогти жити далі.

Бажаю всім і кожному, хто причетний до цього того ж. Ні більше, ні менше. Того ж.

Горіть в пеклі, рашисти.

Все частіше задаю собі питання, що за нафіг я роблю в медичному. Бажання вчитись відбивають постійно. А потім приходиш на новий цикл і бажання нема ще більше, а викладачі тільки дивуються.

Але я знаю, що я вивчу. Хоч трохи, але вивчу.

І мене ця преподша не зламає, ні ні. Не дочекається.

Але залишилися запитання.

Одне із них -

Чому журі України на Євробаченні не дало жодних балів Польщі, Литві, Румунії?

Я молюсь, щою вся росія згоріла у вогні. У вогні пекельних мук і страждань. І мені не соромно таке говорити і думати, тому що вони всі цього повністю заслуговують.

Я бажаю їм горіти у вогні фосфорних бомб, що вони скидають зараз на нас. Бажаю їм дихати отруйним повітрям з підбитих і розбомблених сховищ азотниих добрив. Бажаю їм ховатися у підвалах або ванних кімнатах, і бажаю, щоб їм ці сховища не допомагали.

Бажаю, щоб їх шкіра була пропалена, щоб їм було важко вдихати повітря, щоб вони помирали від печінково-ниркової недостатності і сепсису, і щоб в найтяжчий момент, коли їх мозок набрякне і буде вклинюватися в великий форамен магнум в них не було лікаря, який їм допоможе. Щоб вони вили і молились, але я знаю, що для них ці пусті слова нічого не змінять.

Сьогодні вже 81 день війни, але моя лють не зменшується. Так, я стаю сумніша, але яке це має значення, коли нас, як націю, знищують?

Чи боюся я того, що бажаю їм? Мабуть ні, я не знаю. Ми вже помираємо від їх закривавлених рук, тому боятися вже пізно. Це вже стається з нами.

Я впевнена, що бумеранг спрацює.

(Монголія, агов, ти де?)

Якось потрібно пережити цей жах.

І ми помстимося. Помстимося за кожного, за кожного воїна, за кожну дитину, за кожну сім'ю, за тварин, і за руйнації, які вони принесли. За зруйновані долі.

Нелюди не розуміють людської мови, з ними потрібно переходити на інший рівень спілкування.

І їм не буде спокою в жодному куточку світу. Ніколи.

Багато чого сталось за період війни, але новина про загиблого Даніїла стала останньою краплею.

Даніїл з міста героя Маріуполь.

Я знаю, що мої слова нічим не допоможуть, але мені так шкода і боляче за мою Україну, і дуже сильно хочеться помсти.

Може навіть не воєнної.

Нехай весь російський народ страждає віками, ми ніколи не пробачимо. І кнут і пряник тут не спрацює. Вони не розуміють, що відбувається, для них вся ця ситуація це окей тема.

Росіяни, ви будете горіти у пеклі. У пеклі, що ви зараз підтримуєте на Азовсталі. Ви риєте собі яму, у яку потім прийде смерть, страх і крижаний сковуючий жах. Ви відчуєте все, і, повірте, ваше пекло зараз тільки починається.

Щоб ви ще раз посміли чіпати мою землю.

Enjoy the ride.

І хоча і складаю щодня списки, що хорошого сталось, сьогодні просто протилежний день

Недарма мені снились погані сни останні два дні

Але є моя вина в тому, що зі мною трапляється

І не треба все сприймати близько до серця, не все так погано

Все одно думаю, що все на краще, все одно це досвід, який колись згодиться, впевнена, що нічого не стається просто так

Так само, як і ніхто не змусить нас повірити в щось прекрасне, повірити в себе, повірити в удачу або в те, що нам пощастить, поки ми самі цього не зрозуміємо.

Нашим мозком і розумом володіємо тільки ми, і тільки ми в змозі змусити нас повірити в краще, ніхто не має такої сили над нами, окрім нас.

І потрібно стирати зі своєї голови якісь "ідеали", нав'язані нам суспільством, бо суспільство не знає, шо буде краще для нас.

Потрібно нарешті навчитися бути вільним.