#yuliia

Чотирнадцятий. Більше не буде самотності, виплекані порти впустять героїв, пазли ввійдуть у пази. Все, що було порожнечею, виявляється станом сплячки. Ми тут завжди були, просто мовчали. Просто вивчали правила гри. Гра виявляється пустопорожньою. Нічим заповнити ці довжелезні листопадові вечори... Стукають в двері. Радуйся жінко, вбери цю нову радість. Радісну звістку. Збери залишки віри. Більше не буде потреби вдавати, що розуміла всі ці тюремні правила — місце красиве і рідне, ніби вершина гори, з'явиться — у тебе буде країна. Дві тисячі двадцять п'ятий. Сирена гуде. Я прикладаю тебе до грудей кілька разів на ніч, 1312 день. Не бійся, мала, для тих, хто уже народився, вибір обмежений: виживати.

Молодій жінці найважче пережити свята. Пропоную перейменувати на процедури, доктрини, паради… Дошкульних обов'язків, недоречних порад, абсурду. Однолітки передають по черзі своїх немовлят, знімки відпусток, зефірні букети, химерно викладені закуски, ніби запитують, коли я перебішусь і буду думати про шлюб, як годиться: як обов'язкову програму, як матеріальний ресурс? У дечому не помиляються молодиці: якось у мене інтенсивніше виходило веселиться коли я думала про чоловіків у безпечний спосіб (але той, інший): думала у множині. Якщо не встигнути відключиться, думки виходять зовсім сумні: біле змішується з чорним, а правда з кривдою, іноді (я вибачаюся) — я не витримую… Слів для цього іще нема — я навіть не маю, як їм пояснити, розмахую руками, малюю в повітрі на якихось доступних прикладах: не треба мене рятувати, тим більше не треба жаліти, на мою подушку усе покладе, варто лише попросити, під кращі перкусії з барабанами добрий і безтурботний провідний співробітник Інституту розваг, мій найкращий коханець, повторюваний, протяжний, єдиний насправді існуючий, бог ритмів.

this beautiful being