#sicheslav

В першу чергу привітаю вас з Днем Української Мови і Писемності, і не дивлячись на те, що одна в мене слабенька, а другу я й не знав в обличчя - " Батя, я стараюся", скажу вам всім словами дружини "легітимного".

В потязі між станціями Дніпро Головний та Львів в мене трапляється провал, коли втрачається прямий зв'язок з реальним часом і простором і я опиняюся на розділі цивілізацій, Західної і Східної. В різні моменти, в залежності від мого товариства ця межа прокладається по  Сяну, в інших - по Збручу, Дніпру чи Одеру, та як писав свого часу Солженіцин:

"Кордони між людьми прокладені не по політичних кордонах країн або ідеологічних питаннях, але в кожній родині, кожному домі і серці людини".

Я не можу з ним не погодитися і не тільки через його стосунок до тоталітарної карної системи, але й через той самий пляцкарт.

Є такий розділ в психології, назву якого ніяк не можу згадати, але його сутність полягає в тому, що людина оцінює себе через призму того як слідкує за іншими. Тому мені цікавіше читати роботи про українців авторів іноземного походження (не плутати з мордором) або ж чути іноземні експертні думки чи наших, які багато часу проводять за кордоном.

Одного разу мені пощастило поспілкуватися з індусом що навчається в Дніпрі. Він мені розповів про релігію і культуру своєї країни. Він розказав як живе його родина і чому він перестав бути релігійним. Про гоніння на християн, мусульман і чому індуси не подають руку одне одному і не обіймаються на людях. Про ієрархію людей і богів, гостру їжу і вегетаріанство. А потім він сам мене запитав дуже просте питання:

"Чому люди зустрічали в Єрусалимі Христа зі співом як царя, та через якийсь тиждень над ним насміхалися, плювали в обличчя і вбили як злодія?"

І тоді був той час свідоцтва віри у розіп'ятого Христа, який помер за наші гріхи, і роль Христової Жертви в будові Церкви і Божого Царства. Здавалося б, це просте питання, на яке кожен християнин повинен знати відповідь, але і я про це часто забуваю, а хтось може і не знати, або регулярно забувати.

Просто кожен з нас і є тим самим, хто зустрічає Христа, та через тиждень готовий його розіп'яти.

Кожен хоче рівно як вірити та любити, так і зневірюватися й ненавидіти. В кожному з нас є два полюси: холодний і гарячий, солодкий та жирний, а ще є екватор, де ми переходимо з одного в інше, бо Солженіцин так сказав, а я підтверджу щоб через тиждень зректися своїх слів.

Семітизм. Другий день.

Коли мені було п'ять років, моя рідня захотіла зберегти добрі стосунки одне з одними, а значить продати квартиру померлих прабатьків  і на виручені кошти купити три квартири в різних кутках Дніпра. Не те щоб це повністю примирило трьох дорослих дітей, але запобігло утворенню нових родинних конфліктів. Завдяки дипломатичним здібностям мого батька, ми змогли придбати помешкання в самому історичному серці Січеслава, (враховуючи що самому Дніпру заледве 230 років) в двох неповних кварталах від синагоги “Золота Троянда”.  

В тому районі кожен другий будинок пов'язаний з юдейської спільнотою, яка свого часу населяла добру частину Центру, особливо ту що біля синагоги, а тому в мене не було жодних проблем з друзями, бо та юдейська малеча бігала маленькими брудними дворами і грала у всі можливі настільні ігри на дерев'яних ґанках.

Паралельно з нашим переселенням, інша частина моєї родини, по мамі, переїжджали до Ізраїлю, бо в 96му році головною мрією більшості батьків моїх знайомих був саме квиток в одну сторону до Ізраїлю-Америки-Німеччини . Такі були часи. А мрією малечі був новий конструктор Lego і пухкий сніг взимку на дворі. На жаль, їх думки ніхто не питав і батьки домінували, а товариство навколо мене постійно змінювалось, хоча кількох з тих єврейчиків ніколи не забуду, як не забувають солодку вату або перші дитячі бійки чи закоханість, з чим ці маленькі люди були тісно пов'язані.

А потім почав мігрувати я сам, спочатку по місту, а потім і поїхав на навчання до Польщі, де на першому році серед різних нових дисциплін мав і біблійний іврит,тому і вмію читати, хоча говорити не за бардзо виходить. Мав пару семінарів з ізраїльськими студентами з Тель-Авіву та Єрусалиму - це найвеселіші та найвідкритіші люди, яких я пізнав.

Й ось сидімо ми на обіді з німецьким послом і всі розходяться, ну і пішли ми собі: майбутній євангельський пастор, секретар єврейської спільноти та імам. І розмовляли. Говорили про політику і культуру, про толерантність і крайній націоналізм. Імам пішов своєю дорогою, а з Олегом ми дійшли до самої синагоги. І раптом я почав згадувати своє дитинство і тих єврейських дівчат які мені посміхалися і їх братів, з якими ми билися, місця перших поцілунків та де ми колективно поливали дерева після футболу.

Мені ніколи не був зрозумілим антисемітизм.

Я люблю хумус і свято Пурім.

Мені подобається їх любов до дітей та старших осіб.

Вони не кидають своїх напризволяще.

Коли мені було п'ять років, моя рідня захотіла зберегти добрі стосунки одне з одними, а значить продати квартиру померлих прабатьків  і на виручені кошти купити три квартири в різних кутках Дніпра. Не те щоб це повністю примирило трьох дорослих дітей, але запобігло утворенню нових родинних конфліктів. Завдяки дипломатичним здібностям мого батька, ми змогли придбати помешкання в самому історичному серці Січеслава, (враховуючи що самому Дніпру заледве 230 років) в двох неповних кварталах від синагоги "Золота Троянда".  

В тому районі кожен другий будинок пов'язаний з юдейської спільнотою, яка свого часу населяла добру частину Центру, особливо ту що біля синагоги, а тому в мене не було жодних проблем з друзями, бо та юдейська малеча бігала маленькими брудними дворами і грала у всі можливі настільні ігри на дерев'яних ґанках.

Паралельно з нашим переселенням, інша частина моєї родини, по мамі, переїжджали до Ізраїлю, бо в 96му році головною мрією більшості батьків моїх знайомих був саме квиток в одну сторону до Ізраїлю-Америки-Німеччини . Такі були часи. А мрією малечі був новий конструктор Lego і пухкий сніг взимку на дворі. На жаль, їх думки ніхто не питав і батьки домінували, а товариство навколо мене постійно змінювалось, хоча кількох з тих єврейчиків ніколи не забуду, як не забувають солодку вату або перші дитячі бійки чи закоханість, з чим ці маленькі люди були тісно пов'язані.

А потім почав мігрувати я сам, спочатку по місту, а потім і поїхав на навчання до Польщі, де на першому році серед різних нових дисциплін мав і біблійний іврит,тому і вмію читати, хоча говорити не за бардзо виходить. Мав пару семінарів з ізраїльськими студентами з Тель-Авіву та Єрусалиму - це найвеселіші та найвідкритіші люди, яких я пізнав.

Й ось сидімо ми на обіді з німецьким послом і всі розходяться, ну і пішли ми собі: майбутній євангельський пастор, секретар єврейської спільноти та імам. І розмовляли. Говорили про політику і культуру, про толерантність і крайній націоналізм. Імам пішов своєю дорогою, а з Олегом ми дійшли до самої синагоги. І раптом я почав згадувати своє дитинство і тих єврейських дівчат які мені посміхалися і їх братів, з якими ми билися, місця перших поцілунків та де ми колективно поливали дерева після футболу.

Мені ніколи не був зрозумілим антисемітизм.

Я люблю хумус і свято Пурім.

Мені подобається їх любов до дітей та старших осіб.

Вони не кидають своїх напризволяще.