#arcaproject

Моя пам'ять про прадіда Грішу - це уривки спогадів бабусі і її братів, які дуже любили свого тату. Я знаю, що він жив на Кубані в українській родині. Мій хресний навіть знайшов свідчення, що дід Гріша походив з козацької родини. Прізвище Чигрик кілька разів з'являлося у реєстрі Чигиринського полку Війська Запорозького низового. “Чигрик” перегукується з назвою міста Чигирин, яке на Черкащині досі називають Чигрином.

Зі спогадів бабусі також знаю, що дід врятував свою родину від Голодомору, бо на той час працював комбайнером. Його тато мав кінну ферму, з якою пов'язана одна з найскладніших сімейних історій. Тато мого прадіда настільки ненавидів радянську владу, що скинув табун коней з обриву, коли їх намагалися колективізувати. Я дуже часто думаю про цих коней. Я думаю про степ, якого я ніколи не знала, але який також дивним чином пробуджує в мені дуже рідні відчуття. Я народилася і виросла у гірській місцевості. Я завжди думала про них, як про найрідніший ландшафт, a kin-region, де все має сенс. Глибше пізнання сімейної історії з боку бабусі Наді пробудило в мені цікавість до степу.

Я також думаю про те, що родину мого прадіда зумисно переселили на Кубань, де вже жили адиге. Якою була взаємодія між цими щойно переселеними людьми і корінним населенням? Думаючи про деколонізацію сімейної історії, я також думаю про сліпі плями в наративах, про замовчевання приналежностей, насильство, яке чинили мою предки і насилля, яке чинили проти них. Я думаю про травму, біль, постійні переселення і зв'язок зі степом, який мав дід Гріша. Він постійно хотів повернутися на Кубань, йому бракувало простору степу. Бабуся згадує, що раз вони навіть спробували там пожити, але моя прабаба Неля, дружина діда Гріші, не змогла. Вона походила з польської родини, що мешкала на Галичині, але не ідентифікувала себе полькою. Бабин сильний характер переміг і вони залишилися в Заліщиках на Тернопільщині.

Я часто думаю про те, що дуже хочу на Кубань, знайти там своїх родичів, побачити, розпитати більше про дідову гілку роду, побачити тамтешні ландшафти. Цікаво, чи було у діда Гріши улюблене дерево, куди він любив залазити в дитинстві? Чи думав він про нього, коли сумував за домом? Якою була його мама? Чи були у нього сестри?

The world of indigenous Ukrainians have always been covered with mystery. Even more so for the external observers - people who perceive this land as the most authentic place in Ukraine, where the local traditions and rites have been preserved and cultivated. Nevertheless, some aspects of the Hutsul culture and history have changed over time under the pressure of various forces, both political and technological, and for the full picture those forces should be closely examined. Today I talked to a young woman from Hutsul region, S. (name changed), who shared her story of superstitions, magic and paganism that exist in the Carpathians until this day.

I was curious about whether there exist any myths and mystical narratives that are being told by the elderly to the young generations. S. shared a story that was narrated in her family, where a woman was called a witch mostly die to her unethical behaviour. That woman was engaged with herbal medicine, so the superstitions worked well with the image of a powerful indigenous Hutsul dealing with the natural forces. S. also shared that witchcraft has always been stigmatised, where a woman would be called a “witch” if she did not fully comply with normativity. S. added: “The topic of witchcraft has always been of interest to me.” The Western European medieval witch hunt with which most of people associate the story of women’s magic was not the only existing framework. In Hutsul region, due to the late imposition of Catholic religion, and its close interaction with paganism, there was no violent witch hunt, but rather social and moral condemnation of non-normative women. Simultaneously, S. shared a story of pagan culture that has been very strong despite the hegemony of the Christian Catholic Church. For example, it was documented in 80-90s that there were still people praying to the sun and not to the God. “This also exists until today,” S. shared, “but back then [paganism] was still sincerely living.”

The history of the region is exciting. People who did not want to be subjected to oppression of any of the empires that ruled on the Ukrainian territory (there were plenty of them), were fleeing to the Carpathian Mountains. There, far from the state rules and structures, they managed to preserve and develop rites and traditions, which would not withstand the imperial forces of unification and subjugation. However, the depiction of indigenous Hutsul people has turned into the post-colonial narrative the people from the capital tell each other. “These are the people who were not influenced by civilisation,” S. shared. She thinks that this image is way too romanticised. She also drew a parallel between the narrative about Hutsul people by Ukrainians from Kyiv and elsewhere, and the way Americans talk about native Americans - the superficial depiction of the richness of culture and labelling of the indigenous communities as “noble savages”. However, there are a plenty of other region in Ukraine where the culture is rich and exciting, like Polissya and Poltavschyna, yet they are not as “appealing” and “mysterious” as the people who live high in the mountains, far from the rest of the population, isolated and authentic. The desire to explore the indigenousness is understandable, however, the outsider would almost inevitably come with their stereotypes and lenses that would impact the objectivity of research.

I have never had sincere conversations with Hutsul people on the topic of their cultural framing. This time, however, the discussion with S. revealed something special. She helped me understand that the interest in the topic does not necessarily justify research, especially if no cultural sensitivity is present.

The immediate temptation to apply my personal understanding of “witchcraft” and “mysticism” onto the Hutsul people shows that the story can be narrated by the agent themselves much better than external people who have pre-existing knowledge, although superficial, about the regional culture.

Там пахло свежей травой, но меня это не интересовало, но так как в руках у меня был он - хлеб, и все о чем я могла думать - это как побыстрее его съесть. А мы помним что горбушка в хлебе самая вкусная часть, не так ли?

Я точно не помню как именно выглядел мой отец, и уж точно какой у него был запах. Но то что каждый раз при виде свежеиспеченного хлеба я вспоминаю о нем это абсолютно неоспоримо.

 Мне сложно вспомнить чем закончился наш поход в парк. Но я вспоминаю этот момент с теплом в сердце. 

Что случилось с этими людьми дальше? Про отца, его не стало когда маленькой Настя было 6 лет.

Это один из немногих моментов которые остались в памяти. Фотография как будто оживляет те воспоминания и каждый раз возвращает в парк, в момент поеданию хлеба с отцом в парке. 

Что касается меня, я тут живу и работаю. Воркшоп в Берлине показал что можно использовать фотографии для фиксирования епизодов с жизни. Спасибо ARCA за это 😘

Такие моменты показывают, что время не вернуть вспять и надо наслаждаться каждой минутой проведений рядом с близкими людьми. 

Привіт Артем, зараз на дворі кінець 2023 року, пишу тобі з Берліну.

Можливо, через такий великий проміжок часу ти і не згадаєш, що ти тут робиш, але думаю це не так.

Я разом з Настею зараз прохожу воркшоп від АРКА, на який мене  запросила Діана, саме тому я і пишу цього листа.

У нас в Україні йде війна, але, сподіваюсь, через 10 років я забуду це слово як страшний сон!

Бо зараз нашому народу дуже важко, я дуже вдячним ЗСУ що наступ ворога зупинився в декількох кілометрах від моєї домівки, та вберіг нашу сімʼю від цього горя.

Ти зараз працюєш адміністратором в магазині техніки, активно займаєшся спортом та розвиваєш свою власну футбольну команду, допомагаєш батькам будувати другий будинок та мрієш про власну квартиру😉

Також у тебе багато планів на життя, нових ідей, бажань та мрій.

Але це тільки початок твого життя, так,воно, було дуже насичене життєвими подіями, іноді навіть і занадто, але наголошую, це тільки початок.

Попереду тебе чекає багато пригод, впевнений, будуть і проблеми, але ти з легкістю всі їх вирішиш, як це робив до тепер,

Ти мрієш про відкриття власного бізнесу, тому сподіваюсь через 10 років це вже буде не мрія, а реальність, і мені дуже цікаво що саме це буде 🙂

В 23 роки перед тобою всі двері відкриті, і навіть якщо з першого разу у тебе не все вийде, знаю що буде велика купа спроб, адже ти дуже цілеспрямований.

  Це дуже цікавий досвід писати листа самому собі, у мене це вперше і можливо я щось пишу не так, але тим не менш, я бажаю тобі наснаги та терпіння, адже розумію зараз що все заплановане тобою буде здійснене, у тебе до цього часу буде сімʼя, дружина і дитина точно, і цей лист ти будеш читати з посмішкою та згадувати ті чудові миті твого життя, адже у мене є одне гасло, яке я повторюю собі багато разів.

«Цінуй моменти до того поки вони не стали спогадами»

Тому радій, мрій, люби, помиляйся та отримуй задоволення від життя🙏

А мені через 10 років буде дуже цікаво це перечитувати та розуміти наскільки я змінився, як змінився мій день, та в цілому життя!

Дуже дякую АРКА за такий цікавий досвід - я познайомився і дізнався багато нового про загальну історію і історію ромів. Мої очікування справдились і сподіваюсь що я буду продовжувати займатися історією та брати участь у нових проєктах. 

Зустрінемося через 10 років☺️

Твій Артем                                     26.11.2023

Привіт, дідусю

Я все ще про тебе часто згадую, коли їжджу на ромські івенти. Чи міг би ти колись подумати, що я цим займатимусь? Мабуть що ні, я втратила тебе, коли була зовсім мала.

Наразі ти б пишався мною - я вчуся, подорожую, підтримую ромську молодь, займаюся проектами і беру участь всюди як і ти. Так! Я дізналася це від мами. 

Хто ж знав, що ти колись займався підвищенням освіти серед ромських дітей та молоді. Я б так хотіла поспілкуватися з тобою, почути твої ідеї, можливо, ми б забабахали крутий проект.  

Ти бачиш, в мене зараз дві освіти і класна робота в Німеччині. Я памʼятаю, як ти казав, що вчитися потрібно і що це дасть плоди - так, це дійсно правда. І я даю тобі обіцянку - я завжди і всім буду говорити, як важлива освіта в наш час. 

Чи міг би ти подумати, що я буду подорожувати, відвідувати виставки і музеї, займатися спортом, носити мішкуваті штани і мати таке яскраве життя ? 

Бачиш, я не така типова ромка, не як мама - а ти ж виховував її явно інакше. В ній сидять типові риси типової ромської жінки. І це норма, бо для того часу це більш підходило, зараз вона інколи сама бачить абсурдність деяких ідей. 

А я інакша і найцікавіше, я все рівно відчуваю себе ромкою і пишаюсь цим. Я не ношу довгі сукні, слабо розмовляю ромською, традиції всі знаю, не забуваю - деякі дотримуюсь, а деякі ні. І мені подобається моє життя. Важливо не те, як я дотримуюсь чи не дотримуюсь правил, а те, що я залишаюся людиною. Чи згоден ти зі мною? 

Як прикро, що з твоїм зникненням ці питання стали риторичними, а можливо, так і мало б бути. 

О памяти

Віддати всю себе. Заради інших

У нашому домі завжди було чисто… Педантично чисто. Маленька я не розуміла та ображалася. Бо ж я прибрала вже. Навіщо бабуся після мене заново підмітає.У нашому домі завжди було сито. І подружитися з моїми бабусями було дуже просто. Достатньо було добре поїсти і попросити добавки їхньої страви. І розмір порцій завжди вражав… 

Я мала двох бабусь. Дуже схожих і кардинально різних. Народилися в мальовничому селі Лісове Волинської області. Справжня українська автентика…Дві дівчинки з багатодітної родини, де були четверо сестричок і двоє братів. Ще кілька дітей загинули маленькими. Серед них — хлопчики-двійнята. Жили бідно. Працювали важко. Завжди мали корову, коня, городи…

Серед обов’язків бабусі Жені було прибирання. Ножем шкребла дерев’яну долівку. Звичка залишилася й у міському комфортному житті. Прибирати. До блиску. До скрипу.

 Бабуся Люба після важкої операції почала працювати в садочку. Готувати для них. Вона не мала власних дітей. Тож всю любов віддала іншим. Мені. А вияв любові — бути ситими. 

Бабуся Женя вийшла заміж за франта з уральських гір. Його родина була в’їдливою, кидалася фразочками, що бабця ні на що не здатна, навіть супу з фрикадельками приготувати не може. Змогла. Навчилася. Ще й так, що всі сусіди приходили смакувати. Але догодити чоловікові рідні не вдалося — вони і досі вважають себе кращими. Імперці. 

Бабусі ніколи не хизувалися своїми кулінарними талантами. Ніколи не розповідали, як їм важко. Не скаржилися. Мовчки працювали… Завжди у кишені мали цукерки, аби пригостити когось. 

Нездорова фіксація на їжі — лейтмотив нашої родини. У будь-якій ситуації потрібно їсти. І побільше. Нагодувати когось — проявити турботу. Поїсти — показати повагу. І, звісно, запаси, припаси, заготовки… Їжа повинна бути завжди в усіх варіаціях. Але жодна з них ніколи не брала собі кращого шматочка. Завжди їли останні й навіть могли сидіти обабіч столу.

 Вони не пережили Голодомор. Вони — наступне покоління. Повоєнних злиднів. Вони не змогли деколонізуватися. Завжди просили не висовуватися, бути покірною, не задирати носа. Бо привертати до себе увагу = наражати на небезпеку. Вони боялися витрачати гроші й постійно накопичували. Не дозволяли собі відпочивати. Мали сукні «на вихід», які так жодного разу й не одягнули. 

Я не знаю їхнього життя. Маю лиш фрагментарні уривки. І від цього нестерпно боляче. Чому не розповідали? Чому не ділилися? Відповідь очевидна: оберігали від пережитого болю…