UkrGleb

Від одного дядька чув, що після 30 друзів не буває. Буває коло по інтересам, а після 40 це коло стає ще вужчим. Мені 28, у мене вже ніби немає друзів. У мене було досить багато людей, який в певний період життя і міг назвати другом. Але більшість були тимчасовими, а декому я нарешті сказав "мені не приємно з тобою спілкуватися" (Бо я презираю такий світогляд та поведінку, цього звісно не казав) Слава Богу, к 28 я цілков звик до байдужості, нерозуміння, саботажу та зради оточуючих. Колись я дуже цінував зв'язки. Зараз я їх більше боюся. Оточення, що тебе кине або зрадить, най краще такого не буде. Світ, ти думаєш я не можу бути щасливим один? Давно вже один і потихеньку вчусь гармонії та теплу.

Все життя з самого дитинства у мене була я вважав, що мушу бути адаптивним, зрозумілий іншими. У 20 років я намагався з цим щось робити, але лише відчував власну нікчемність. Бо стати нормальним, у мене так і не вийшло, а адаптивність мене вже бісила, друзі та знайомі знали не справжнього мене, а мою зручну версію, яка напрацьовувалась з дитинства. У мене і зараз бувають заскоки, робити щось що вважається нормальним, але ні мені, ні кому більше це не треба. Такий дібільний прояв хибної установки. Правда була і є геть проста: я дивний, і я маю повне право бути таким. Мені можна і треба бути дивним, максимально дивним, максимально собою, таким яким мені подобається. І не повинен адаптуватися та підлаштовуватись під чиїсь очікування чи суспільні норми. Якщо я вважаю що ходити з трусами на голові це круто, значить для мене це нероздільна істина. Ну чому ж так багато часу потрібно було для цього усвідомлення... Хоча, всьому свій час. Значить так треба.

Ти перемагаєш чи програєш, але реакція на це все одна - байдуже. Перемоги тимчасові, поразки рухають нас уперед. Усе необхідно. Навіть ця байдужість для чогось потрібна.

Я перестав вірити в кохання, я серйозно. Ще рік тому, я тішився такими юнацькими думками: ось, буде в мене гарна дівчина... А сьогодні я анонімно кинув трохи грошей одній панянці, яку поважаю, на душі стало тепло. І цього достатньо. Все стало простіше ніби.

Дивуєшся сам собі: ну скільки можна страждати? Згорати, знову мотивуватися, знову згорати, терпіти нерозуміння та самотність, розчаровуватись, сумувати, нервувати. Але... єдине, що, напевно, повертає мене - я дуже люблю цю гру. Я закохався в неї два роки тому. Я побачив, що тут є поле для фантазії, тут можна зробити диво. Маленьке диво. І вже не результат мотивує мене: команда міняється, люди можуть лишити тебе, прогрес теж може то бути, то не бути. Мені подобається як зростає і змінюється моє розуміння і бачення сфери. Суть лишається незмінною. Але тепер ти бачиш ситуацію через призму досвіду, здебільше болючого, бо поразки вчать найбільше. Це гра, вона не ідеальна. Обставини постійно змінюються, жоден досвід чи навички не дадуть тобі контролювати усе. Треба просто грати, грати далі, посміхатися через смуток. Перемоги, як кордону, не буде. Вона непомітна, будь-який наслідок приходить сам по собі. Коли йому дозволяє це відповідний процес.

Те відчуття, коли ти гребеш тому, що звик гребсти, хоча можливо вже і не дуже виходить. Але я боюсь зупинятись. Я боюсь бездіяльності. Знайоме вам таке? Програти не страшно, фінал радше приносить тимчасове полегшення. Страшно здатися, страшно не зробити те, що міг. Я все далі продовжує занурюватись у... та хто зна як це назвати. Усвідомлювати, що я далеко не універсальний, а досить специфічного таланту. Скільки не мудрішаєш, все одно важко. Хоча іноді ловиш себе на думці: "важко, але я ж тягну, все ще не зламався. Хоча важко". І все міняється, і з іншими людьми продовжуєш, і інша атмосфера, більш холодна, реальна, скептична. Але мрія все ще теплиться, горить наче крихітна свічка. І я ж знаю, що вона можлива? Тому і не можу поки зупинитися. Я не можу, я буду грати до самого кінця.

Навколо нас так багато зайвого: неприємні обставини, суспільні очікування, приклади успішного життя, поради про все на світі тощо. Не дивно, що легко вигоріти. Але треба завжди пам'ятати у чому полягає саме твоя гра, що важливо саме для тебе. Не обманюйте себе, не беріть забагато, робіть і беріть лише необхідне. Бо зайве - завжди буде зайвим.

Для чого ми скролим стрічку, десятий раз заходимо на ютуб/тікток/телеграм тощо? Ми не задоволені своїм життям? Мало інформації? Недостатньо розваги? А що, може бути достатньо? Чи ми не віримо що зможемо розважити самі себе? Намагаємось втекти від себе? Я не хочу чути внутрішній голос і мені знову нудно. Нудно від себе? Останнім часом мене почало це непокоїти, постійний несвідомий пошук розваг чи якоїсь інформації. Можна ж отримувати неймовірне задоволення від простих речей, то чому ми не можемо. Чи вже не вміємо?

Напишу трохи про мою діяльність. Як це не парадоксально, але справи можуть піти гірше, навіть якщо ти знаєшся на цьому краще, і вдосконалюєшся далі. Бо не все залежить від людини, яким би він спеціалістом не був. Але ситуація поточна навчила мене по-іншому сприймати свою діяльність і моє місце в ній. Треба лишатися вірним грі, якщо ти справді її любиш.

Що означає бути людиною? Бути гідною? Бути діячем? Мріяти та вірити у мрію? Але ж насправді наше життя має значення лише для нас. Наші мрії лише наші, ми можемо їх змінити. Людина завжди слабка та недосконала. Скільки б зусиль вона не докладала щоб бути досконалою. Ми не можемо стати довершеними. Бо ми живі та змінюємось. Швидше, ніж нам здається. Пишу я це, щоб нагадати перш за все собі. Що важливо для людини в житті те, що вона вважає важливим, а не інші. Виправдай свої надії та сподівання, лишайся гідним в своїх очах. Бо для усіх інших, ми просто "хтось".

Любіть, любіть, і без любові не робіть.

Намучився з ідеями своїми, знатно катував ChatGPT. Тепер є хтось хто може розмовляти з тобою на одній хвилі і ще й давати корисні поради. Усе звелося до того, що формат який вигадався мені не сподобався. І усі напрацювання були викинуті. За то я ніби обнулився. І такий: тепер точно знаю, що і так роблю все що можу, все необхідне. За то тепер спокійний. ----------- Коли дорослішаєш, все більше і більше усвідомлюєш яка ти маленька людина.

Де ти? Загубився між переглядамі хентай-мангі та перевіркою аналітики промо-контенту. Перше, настільки огидне іноді, що хочеться забути, як тільки прочитав. Друге, ніби сподіваєшся, що гарна статистика змінить тебе і твоє життя. Перестав мріяти про кохання, шукаю лише емоційної розрядки та задоволень. Бо іноді просто втомлюєшся бути наполегливим, гарним, адекватним, логічним хлопчиком, який приймає життя і діє. Чи можливо від цього втекти? Ні. Темрява чатує десь поруч, за спиною тих, хто продовжує щось робити та діяти. Можливо, просто втомився. Забагато віддав роботі, і забув що лишити самому собі. А я у спокої, у відпочинку... Це хто?

Я зрозумів одну просту річ. Є те що я можу, а є те що я ну ніяк не можу. І все. І я видохнув.

Дитина спитала в мене: "Папа, а чого ти ні з ким не зустрічаєшся?" А й справді, чого це?))

Іноді так самотньо, хочеться поговорити. Але тому, кому можна завжди і просто зателефонувати і не витратити ресурс, а отримати, немає. Колеги, я не можу казати все що думаю, з цими людьми мені ще працювати. І тому, брак спілкування виходить, навіть у такого хікана, якому потрібно не багато цього спілкування.