Ти прокинешся завтра, а завтра — війна...
Ти мені не повіриш і вийдеш у двір —
і побачиш, як небо, тонке, мов папір,
роздирається навпіл.
І згадаєш, напевно, коріння з плечей,
що вростало у небо,
і вдариш згори
у запилені вікна,
у вічність,
у дим
і гатитимеш в стіни,
мов бубон.
Під акомпанементи сирен і собак
ти ловитимеш бомби, бездомних і гнів.
І кидатимеш бомби, бездонні, мов гнів,
у запродане море.
І розсунеться море, як ноги повій...
З-під знесилених вій ще й затулить овид
понад морем, між трупами чайок і риб,
чи то бог,
чи то ядерний гриб.
І сховається море від сорому чи
автоматною чергою в темряву витече.
Помирати чи жити, а чи, живучи,
зачепитись за сонце,
упитись
і випасти
за борти і моря?
Чи то ти, чи то я,
чи обоє — предтечі пророків на витримці,
як столітнє вино?
Ми у бочці, бо Ной
наш ковчег проміняв на престол і сифіліс
і на зброю...
І нехай скаженіють вгорі літаки,
і на голови, голови — бомбами,
засинай у обіймах моєї руки
хоч на мить,
хоч востаннє...
Хоч би не...
А сирени – мов дні,
і витають вогні
у задимленім небі...
Конверти, листи
без адрес і без слів,
і куди їх нести,
хто розкаже мені?
Ти прокинешся завтра, а завтра — війна...
Ти мені не повіриш і вийдеш у двір
і побачиш, як небо, тонке, мов папір,
опускається,
падає.
Хтось тихцем заголосить над вухом, а ти,
не сказавши ні слова, сповзеш по стіні.
Ти прокинешся вранці уже на війні.
І війна — у тобі.
Іолана Тимочко
