No one saw this, so look

що подібна й по в’язкості через міцність буває, задумуюсь, наскільки змінюються люди з часом. Так сталося, що відновив спілкування з однією знайомою. І дуже цікаво спостерігати за її змінами протягом цих пари років. А вона дійсно змінилась. Внутрішньо, переважно. Багато з цих змін пов’язані з її переїздом, зі зміною оточення та наповнення його новими, вкрай іншими людьми. Зовнішньо людина та сама. Якби я побачив її фото чи просто зустрів на вулиці без діалогу – навряд би запідозрив. Але її світогляд, те, як вона стала бачити себе та позиціонувати абсолютно інше. В цьому контексті, часом, цікаво подумати наскільки впливаєш ти сам на людей. Побутово я не можу відділити себе, зрозуміти свій вплив на ситуацію та її обставини. Я просто живу. Роблю ті чи інші рішення, приймаю відповідальність, яка йде після них. Але глобально? Наскільки визначено те, що у момент ІКС я інтегруюсь в життя іншого маленького всесвіту, аби щось там кардинально змінити. Цікаво. А ще більш цікаво те, аби розколупати цей мозоль глибше та зрозуміти, що формально Я – теж сукупність цих моментів ІКС, але інших людей. Спочатку батьків. Потім ще когось і ще когось. Виходить, мене не існує. Існує лише комбінація інших всесвітів, яких теж не існує. Лише нашарування впливів в певній комбінації, яке десь там детерміновано. А може й ні. Може, це все просто корейський рандом. Хоча й конструкції корейського тут існувати не має.

З більш приземлених проблем: складність дейтінгу. Після завершення минулорічної інтрижки остаточно почав більш активно знайомитися з новими людьми. І факт у тому, що дуже важко знайти людину, яка буде ідеологічно сходитися поглядами щодо базових питань. Спілкуєшся декілька днів — все чудово, є купа спільних тем. Є зацікавлення у неспільних. Але потім, вона каже, що толерує російську мову і упц в Україні. І всьо. І лібідо падає приблизно до нуля. Невелика дискусія на цю тему, де кожен лишається при своєму, ще декілька сухих діалогів, і на цьому все.

Дуже важко іноді зрозуміти наскільки багато людей все ще не приймає налаштування, які мають бути базовими. В моїй дещо націоналістичній бульбашці все інакше. Таке враження, що для дейтингу краще їхати у Львів. Чи в Тернопіль. Хоча це й абсурдне перебільшення. Але ну блін. Яке упц.

Самотність відчувається на якомусь новому, дещо іншому рівні. Видима тривала ізоляція від суспільства дається в знаки, розвивається у цікаві форми відчуттів та рефлексій. Вона дзеркалиться на менталку деструктивними, дещо депресивними настроями, секретами великих і малих масштабів. Не скажу, що мене це не влаштовує. Напевно більше так, ніж ні. Принаймні, інакше в мене зараз не вийде.

Схоже остаточною крапкою моїх не до кінця конвенційних (ненавиджу це слово) стосунків став останній тиждень. Зрештою, сигнали до цього були вже дуже і дуже давно. Люди, які прочитали би це в якійсь книжці взагалі б назвали це «інтрижкою». Та й я б назвав. Почалось з облому принципів. Цим же і закінчилось. Ну, але є як є. Було цікаво і унікально.

Але зараз, якось вийшло так, що я зовсім самонький. Це не про суспільну ізоляцію. Так-то в мене є створена переді мною реальність, де я маю достатньо людей в оточенні. Але глибини цього оточення не відчувається. І це нормально, хоч і не хотілося б налаштовувати рівні розуміння на базі штучних інтелектів.

Тож я шо. Я почав знову багато читати. Ескапізм у всій красі. Книжка за вечір-два. Залежно від розмірів. Напевно, круто, знову і писати щось хочеться. І не так важко це дається. Стандартний набір мене в емоційній ямі: музика, книги, ігри, відсутність сну о п’ятій ранку. З останнім легше навіть не через емоційний дамаг, а через спеку. 35 градусів. Це та. Це жах.

Навіть зараз не можу продовжити цю «оповідку», хоча сідав за клавіатуру доволі рішучим.

В будь-якому разі.

В будь-якому разі. Дуже. Важко. Зберігати. В. Собі. Національну. Ідею.

Останнім часом все частіше накриває з приводу того, що не встигаю за ритмом життя та розвитку світу в цілому. Навіть не те, що не встигаю. Окей, я стараюсь встигати і це не так складно. Скоріше не можу перелаштуватись якось ментально. Кожного місяця, а то й тижня релізиться нова аішка, яка перевертає все з ніг на голову. І з одного боку – це круто, а з іншого…

Не знаю. Колись роки 3 тому я радів, що вийшов цікавий та новий ChatGPT, а зараз, дивлячись на це засилля аі контенту будь-якої проби я сумую за людською креативністю. Навіть те, що здавалось може виглядати як щось «чілавєчнає» насправді просто гарно сформульований промт. І окей, коли це якийсь текст. Якесь фото чи мем. Але мені чомусь дуже важко сприймаються згенеровані особистості. Особливо, коли йде підміна цих особистостей знаменитостями. Згенерувати Сідні Свіні, яка буде томним голосом казати, як тебе хоче можна за пару секунд абсолютно безкоштовно. Весело було дивитись 3 роки тому відео з танцюючим Януковичем. Але зараз хочеться взагалі не заходити в мережу. Не хочеться, бо все, абсолютно все штучне. І це штучне несеться, ніби прокурор в п’яному угарі на червоний. Люди перестають думати, перестають креативити. І я в тому числі.

Я вже майже перестав сидіти в інсті, тредсах чи інших мережах, бо відрізнити, що реальність, що ІПСО, що вдалий промт, що просто маніпуляція стає все важче і важче. Читаю дофіга старих книжок. Граю дофіга в старі ігри і відмовляюсь жити в новій, згенерованій реальності. Сподіваюсь ця бульбашка скоро лопне.

Десь приблизно рік тому я познайомився з цікавою дівчиною. Перший день нашого ще тоді онлайн-спілкування пройшов надзвичайно насичено. Вона активно задавала питання, активно відповідала, цікавилась і я робив теж саме у відповідь. Наступний день теж був класним, хоч і не таким насиченим. Ми обмінювались фотками, поглядами на життя, частинками побуту та буденності. Спілкувались та вклинювались в життя один одного. Вона була дуже відкрита, знала собі ціну та не приховувала її. І це підкупало. А може підкупало те, що вона була «дивною», по мірках середньостатистичного суспільства. Вона офіційно змінила своє прізвище на «Кіт» якоюсь з не дуже поширених мов, завжди носила в сумці пачку сухого корму, яким годувала кожного зустрічного кота. Та чорт, я побачив її голою швидше, ніж ми зустрілись вживу. Може це мене підкупило? Не знаю. Факт в тому, що цього всього вистачило, аби в мені поселилась думка: «Це могла б бути Вона». І, якщо чесно, ця думка не покидає мене весь цей рік, хоч і можливість на її трансформацію у щось реальне знижується з кожним днем.

Ми зустрілись вперше дуже не скоро. Спочатку, я поїхав і заховав улюблені солодощі біля дверей її під’їзду, поки вона була на роботі. Манго в шоколаді та фруктові цукерки із запахом ванілі. Цікаво, що подумали б сусіди, якби вийшли в цей момент. Скоріше за все викликали би поліцію. Та й правильно би зробили, зрештою. Я вклав в пакунок записочку, яку находу писав простим олівцем на якомусь клапті паперу: «Ліки від квадратної голови». Згодом ці самі ліки я не раз бачив у її кімнаті на магнітній дошці поруч з різними фотками на полароїд. В неї не було полароїду. Але були фотки.

Перший день зустрічі так само важко забути. Переважно через дуже впертий запах її кондиціонеру. Я не знаю, який саме аромат вона використовувала, але ті її обійми під моїм будинком, раптові та зовсім нетолерантні до особистого простору не забуваються. Як і не забувається смак життя у той момент. Напевно саме в той момент вона визначила, що в нас нічого не вийде. А я в ту ж мить підсилив думку, що це могла б бути вона. Вона подарувала мені «Танець недоумка», який зараз стоїть у мене на полиці посеред псевдофілософських трактатів про колективне несвідоме і ми пішли гуляти. Спочатку в кав’ярню, а потім просто по місту. Гарний був вечір. Не можу нічого про нього сказати. Не тому, що не хотів би. Просто будь-які слова здаються не доречними. Ми сміялись, відчували невеликий дискомфорт від випадкових дотиків. Вона вперше погодувала кота переді мною, а я вперше почав безпардонно захоплюватись цією жінкою.

Наступна наша зустріч була вже в неї біля будинку. Я йшов після квізу, який проходив дуже неподалік її будинку. Вона вийшла, ми говорили. Теплий, літній вечір. Максимально кінематографічний. Може, я колись ще напишу книжку про це. Тоді я полюбив запах її диму. Вона стояла так близько, і попри те, що я ненавиджу дим сигарет, чомусь, не відходив. Її кішка Кірсі стрибала як шалена по деревах, на дорозі пролітав поодинокий водій, а ми говорили. Дуже близько говорили. Якби можна було, я б став ще ближче.

Через пару днів я почав «проявляти» ініціативу, явно показуючи, що мені цікавий подальший романтичний розвиток з натяком на спільне годування вуличних котів. Але… але того не сталось. Ми гарно обговорили цю тему. Їй не «йокнуло». І, очевидно, через силу такі речі не робляться. Тому лишились «друзями», хоча зрозуміло, що дружити я не дуже хотів, хоч і прийняв її відмову повноцінно. Від неї я почув оцю противну фразу: «Ти надто хороший для мене і будеш мучитись потім». Ненавиджу її.

В нас було ще багато зустрічей. Ми багато сміялись. Я їй готував, годував її та її котів тоді, коли вона не могла. В мене навіть зараз є ключі від її квартири, хоч ми й не спілкуємось вже багато місяців. Вона зараз щаслива. І щаслива не зі мною. Напевно, і не згадає за мене. Знайшла собі хлопця, який поступово став нареченим. Купа фото, моментів, емоцій. І я щиро радий за неї, але часто думаю, що хотів би бути на місці того хлопця.

Останні дні якісь такі вже йобнуті. Без перебільшення. Ніби світ навколо котиться в прірву. Сподіваюсь я вивезу ці труднощі, бо поки що все виглядає дуже плачевно. По роботі проблеми. Пралка зламалась і двічі затопила хату. З подругою стосунки загострились. Ще й роздратованість+апатія надзвичайна, яка, швидше за все, пов’язана з відміною антидепресантів. І я такий сиджу, варюсь у всіх цих проблемах і стараюсь чіплятись хоч за якісь веселі моменти. А їх не так вже й багато, якщо що. Ну принаймні живий, шо уж. Хоча навіть не знаю чи це добре, ги.

В будь-якому разі. Адаптуйся – або програй. Колись, коли я був «лідером» клану, це був його своєрідний девіз, коли учасники починали нити стосовно чергової ігрової несправедливості. А я шо? А я от зараз нию. А маю? А маю адаптуватись. Або програти. А програвати не дуже хочеться. Та шо уж. Взагалі не хочеться.

Є певні труднощі з гривнями і покупка нової пралки не входила в плани. А ще цей мій менталітет, який розглядає краще не їсти, ніж просити когось про допомогу. Загалом, не знаю, як з цього всього вирулить. Але треба. Бо не можна програвати.

Йду шукати опції.

Ну хоч пісня Іри з ренікейрс весела.

Останні дні я проводжу в грі, яка мені доволі сильно подобається і так само сильно я її ненавиджу. Path of Exile 2 – рай для задрота, який любить рахувати циферки і розвивати свого персонажа, але гра буквально вбивця часу та будь-яких планів. І графіку сну теж. Взяв себе трохи в руки з тим, бо 50 годин геймплею (як і пару днів) пролетіли просто повз. А це не прикольно.

З новин ще, то мені подарували дуже крутий подарунок. Я прям в захваті. Він взагалі дуже деталізований і «персональний». Це дуже приємно і дуже гріє душу.

А загалом дні проходять по зимному. Звісно, багато чого не вистачає. Але й є багато чого. Тож, сподіваюсь такий нейтрально-позитивний настрій збережеться і надалі. Виходить секрет мого нормального настрою: гра для ботанів, пару кілограм мандаринів і футболка)

За вікном вже знову грудень. Похмурий, втомлений, сірий, ледь теплий. Насправді, завжди любив осінь. А зараз і зима, наче осінь. Зовсім без снігу. Лише голі дерева, пронизливий вітер та крижані дощі. Складно дається ця зима. Все наче добре, наче приємно. Але-але. Літня «інтрижка», схоже, досягла свого апогею та завершується. Від цього багато думок про сенс цих всіх миттєвих задоволень. Все розгорталось так швидко, так натхненно. І що в результаті? В результаті чергові розчарування. А зараз? А зараз сидиш під одіялком, в тій самій квартирі, в тому самому місці з тими самими втраченими під клавішами механічної клавіатури словами. Майбутнє не визначено. Як і не визначено подальший шлях до цього майбутньому. І від цього важко зрозуміти те, для чого взагалі люди прокидаються зранку.

Я купив собі новий пилосос. Він класний.

Треба вигадати план надалі, бо попередній вже закінчився. Не знаю, поки, які цілі я хочу поставити на кінець цього року та весь наступний. Що точно факт, так це те, що лікування проходить дуже добре. Минулого року в цей час я… Я навіть не пам’ятаю той період. Настільки темним він був. А зараз? А зараз все наче й не погано. Є різні речі, які мене радують. Пилосос, наприклад, ги.

Глобально лише відсутня якась ціль та мета. Але це ж вже зона моєї відповідальності. Її потрібно лише знайти. Щось таке велике та масштабне. Проєкт-життя. Ну або не життя. Року, хоча б. Чи може спочатку місяця? Так, напевно місяця краще. Займусь цим активніше.

А ще треба трохи спорту повернути в життя. Вот.

Хочеться вдаритись у творчість, насправді. Але статистично краще пишеться, коли є якийсь фактор ззовні. Я колись багато писав, коли мене надихали жінки. Або, коли мене надихала вага самотности. А зараз якось і того, і того немає. Мені супер-комфортно самому. А любовка не надихає.

До речі, про Любовку. Я познайомився з дівчиною і її звуть Люба. Тобто Любовка. Миленько її так кличу. Буде мені новою друзяшкою.

Думки, думки, думки. Накривають важким, холодним та несвіжим одіялом. Все не так погано. Стараєшся повторювати, а воно не повторюється. Таке враження, що весь той прогрес, який я по піщинках збирав протягом цього року дуже швидко розвіюється. І я, якщо чесно, не знаю, чому так. Наче й все не так погано. Все не так погано. Але й не добре?

Я все частіше свідомо думаю про мобілізацію. Я надсилав резюме зі скілами та навичками, але ніхто так і не відписав. Але це питання не закрите. І я не знаю, як його закрити, бо коли я починаю цю тему обговорювати зі своїми близькими все завершується скандалом. І я їх розумію. Вони мене знають. Але цей суспільний тиск не дає жити.

Зараз сьома ранку. А я не спав. Поруч на столі біля клавіатури посопує кіт. Мені не вистачає натхнення в житті. Того, яке було цього літа. Його вже не буде, бо надто миттєве воно було. І, варто зізнатись собі. Багато в чому це натхнення було навіяне мною самим. Багато з моментів я штучно масштабував, щоб зараз згадувати їх з теплом. Якщо б я зараз повернувся в той час, то, швидше за все, я б не зробив нічого з того. Зараз я можу зізнатися в цьому собі. Але не їй. Їй я не буду зізнаватись.

Насправді писав, але не публікував. Був якийсь блок чи що. Здавалось, що ховаю багато речей від самого себе та не хочу доходити до деяких висновків. Ну але. Ми ж сміливенькі.

Багато чого змінилось. І зараз я в такому стані певного катарсису. Не знаю, наскільки доцільно використовувати саме це слово, але там Паліндром щось співає на фоні про ніч і його відвідини. Тож мені підходить.

Життя не погане. Справи не погані. Хоч перед цим і були певні бурі з емоцій, вчинків та дій. Я зробив багато висновків, дійшов до конкретних розумінь себе, своїх потреб та перспектив. І це чудово. Дійсно чудово. Відчувається легкість. Відчувається спокій.

Єдине, чого немає – немає натхнення. Все ж, якщо мене зараз запитати «що таке любов?», то я скажу, що любов – це натхнення. Але з іншого боку. Це літо промайнуло прямо максимально насичено. Я багато робив, багато жив, багато відчував, творив та рухався. І це, чорт, прекрасно. Зараз, звичайно не так. Зараз певний «штиль», але й нехтувати тим, що було не варто. Я змінився. І змінився точно в кращий бік.

Щодо планів на майбутнє? Та хто його знає. Життя максимально непередбачуване. В травні я б ніколи не передбачив те, що буде в червні. І так далі. Єдине, що стабільне – ранкова кава зранку, музика та миготіння вогників на поличці.

Я люблю своє життя. І те, що дало мені це літо, так це розуміння, що воно може бути ще кращим. Напевно, в мене вже не буде солодшого поцілунку, ніж той під дощем. А може й буде. Ніхто не знає. Декілька років тому я не думав, що може бути краще. Цього літа дізнався, що може. І може значно. Тож. Це життя варто жити доти, доки хочеться.

Мені не підходить така непослідовність. Окей, якщо це стосується якихось побутових речей по типу: «яку футболку сьогодні одягнути». Але, це, коли справа доходить до якихось серйозніших тем по типу планів, статусу один для одного, риторики, переконань та поглядів, то це вже якось не приємно. Сьогодні ми «пара», завтра «ну ми пара, але не в стандартному розумінні слова». Сьогодні «ти мені потрібен», а завтра ігнорування, нехтування та абстрагування. І це прямо гойдає мене на емоційних висюльках щодня. Від цього я виснажуюсь і ще більше не розумію, як себе вести. Від мене хочуть, аби я проявляв увагу, а я боюсь її проявляти, бо то ми пара, то ми не пара, то вона видаляє чат і не пише, то починає писати в інші месенджери, то приїздить, то їде, то планує робити одне, а то робить кардинально інше. Я не встигаю пристосуватись до цього. Не встигаю вибудувати реакцію та форму поведінки, бо буквально нічого не зрозуміло. Та й взагалі. Чи маю я пристосовуватись до її настрою і відповідно реагувати? Я хочу бути ніжним, турботливим та люблячим постійно. Я хочу віддавати тепло і отримувати його у відповідь. А зараз я себе відчуваю, ніби на мінному полі, де невідомо, з якими думками вона прокинеться завтра. Це прямо виснажливо. І головне – я не знаю, що робити. Я вже декілька разів пробував завести розмову про завершення цих гойдалок. Але мене переконували, що треба ще трохи часу і треба ще трохи терпіння і зусиль, бо вона дуже старається. І все дійсно ставало на якийсь час наче нормально. Не дуже довго, проте все ж. Я вже прямо втомився від якогось дивного, тягучого болю та тривоги щодня. Не знаю чи ми завтра взагалі будемо спілкуватись. І це ж не нормально. Чи нормально? Загалом. І в моменти, коли все «стабільно» я дійсно відчуваю те, що мені треба. Але вони з часом все рідше і рідше. А ці незрозумілості з’являються частіше.

Воно таке приємне, проте одночасно нестабільне. І від цього… Не знаю. Трохи не по собі. В мене гостила моя дівчина. І я… Загалом не дуже розумію. Чомусь я не маю впевненості в цих стосунках. Є так багато проблем уже на цьому етапі і щось мені підказує, що ми не вживемось. Зараз все пульсує на інтенсивних емоціях та хімії. Але не знаю… Є стійке відчуття, що ми не підходимо один одному. Причому це так якось. Плавно чи що. Ми спокійно обговорюємо більшість проблем, з якими вже стикнулись. Але це відчуття не зникає. Тобто не знаю. Ніби ми тут просто для того, щоб гарно провести час один з одним. Це літо. Надихнутись чимось, зрозуміти якісь речі і піти далі. Чи може це я лише так сприймаю. Загалом. Не дуже розумію, що відбувається. Факт лише в тому, що зараз мені багато чого не вистачає в цих стосунках. Та й їй теж. І… Перспективи, що це зможе додатись в майбутньому немає. Тож, напевно, рішення за мною чи варто їх продовжувати чи краще розірвати на поточному етапі?

Колись я думав… Навіть був переконаний, що краще вже ніколи не буде і свою «кульмінацію» життя я вже пройшов, а далі буде лише поступовий занепад в плані зацікавленості тим, що відбувається. Але… Чорт. Це ж було надзвичайно. Колись я думав, що жив на 100%, проте в ці дні зрозумів, що там і 30 не було. Виявляється можна інакше. Можна зовсім інакше. І я прекрасно розумію періодичність цього явища. Зараз мені на емоціях здається все надто ідеалізовано. Але блін. Ми ходили двічі на квіз і я щиро захоплювався тим, як вона відповідає, реагує та злиться за невзятий бал. Ух. А що було потім? А потім  був дощ. І все як в надзвичайно сопливих фільмах. Я просто хочу… не знаю. Запам’ятати то на все життя? То було так. Так щиро та насичено. Я вже точно запам’ятаю то на все життя. І це був лише один момент. Чого варті інші? Коли вона голою в сорочці заварює мені ранкову чорну каву. Коли злиться на підлеглих по роботі та свариться на них про себе. Коли пестить мого кота.  Коли пояснює мені чому в нього завжди має бути багато води по всій квартирі, а не лише на кухні. І ще десятки таких «коли».