Літред і кулемет

Рівно чотири роки тому звільнилася з роботи в так званому українському онлайн-виданні, де окупантів / загарбників заборонили називати окупантами / загарбниками, і шкодую... що не зробила цього раніше 😅

Такий дурний і шкідливий допис побачила від однієї редакторки, прости господи. Не вперше, звісно, але цього разу занотую свої рефлексії стосовно цього. Бо і сміх і сльози з використаного «інфоприводу», де вона, окрім бойкотування польських сирів, пропонує міняти «полонізми» на «питомо українські відповідники».

Вашій увазі слово «госпіталь». «Питоме українське» слово, правда? «Питомішого» ще пошукати треба. Саме його вона пропонує використовувати замість «бойкотованого» слова «шпиталь». Обидва слова запозичено: перше («госпіталь») — з французької через посередництво російської, друге («шпиталь») — з німецької через посередництво польської. Якщо вже говорити про питомість, то саме слово «шпиталь» українська мова освоїла чи не раніше за «госпіталь».

Окрім того, українська мова, як одна зі слов’янських мов, має багато спорідненого з іншими слов’янськими мовами, зокрема з польською. До того ж українська ближча до білоруської та польської більше, ніж до російської (і слава богу). Але в сеї редакторки пунктик на полонізмах і галицизмах, що вона із завидною частотою не втомлюється демонструвати. Не вона перша.

Серед іншого згадала в дописі й слово «пательня». Чи полонізм це? Так. Полонізм і галицизм. Але авторка зманіпулювала, бо слово «пательня» не використовують так широко замість слова «сковорідка». Хоча, звісно, багато хто вдається до галицизмів недоречно. Я часто спостерігаю це в перекладах, до того ж уже відредагованих як так званими досвідченими, так і свіжоспеченими «фахівцями». Не тільки перекладачі, але й редактори та коректори грішать хибним переконанням, що галицизми (навіть наголошування) якісь українськіші та правильніші. Та ніхуя подібного. І це я кажу як редакторка-галичанка.

Був уже один, який закидав, мовляв, редакторКи з Галичини (так, він наголошував іще й на статі; так, він мізогін і сексист; якби не боявся осуду від своєї ж пастви, то познущався б зі звичайного фемінітива, додавши невідповідні для нього компоненти, або щонайбільше приховав би своє справжнє ставлення до жінок у доброзичливому сексизмі, сказавши «редакторкиці») всюди пхають свої галицизми. Не знаю, про яких таких редакторок із Галичини, що займаються таким, йому йшлося. Бо взагалі професіональний редактор знатиме, де сучасна українська літературна мова, а де — діалектизми, зокрема, його регіону, і точно не стане пхати їх туди, куди не треба (як сказав класик, «не впихатиме невпихуєме»). Не відкидаю, що такі є: редактори й редакторки бувають різні (він сам і є прикладом, але точно не взірцевим). З іншого боку, пам’ятаючи про його наклепницькі твіти про «редакторОК», присмачені вигадками на свою користь і у яких він нишком опускає, що сам бовдур бовдуром, то не відкидаю того, що це був один із таких вигаданих наклепницьких твітів. Прикметно, що сам же недоречно пхає діалектні особливості свого регіону замість літературних слів. Та й таке.

Як сказав один коментатор під тим дописом про «полонізми» й «питомі українські відповідники», бережи нас, Боже, від таких редакторок (а я додам: і редакторів). На жаль, мені нерідко доводиться не просто бачити, як якась малокомпетентна редакторка попсувала переклад («наредагувала», «наредачила») чи не виправила, здавалось би, елементарного, очевидних помилок, але й ще переробляти після неї (чи мені за це доплачують? якби ж то!). Так само несамохіть ставала свідкою того, як «авторитетний», «досвідчений» редактор (який і швець, і жнець, і на дуду грець) надрочує сам на себе, робить те саме, а его там таке роздуте, що хоч стій хоч падай.

Повертаючись до «полонізмів» і «питомих українських відповідних», у День батька хочу звернути увагу, що за такою «геніальною» логікою вищезгаданої горе-редакторки треба «бойкотувати» не тільки слово «шпиталь» і вживати натомість «госпіталь», але й бойкотувати слово «тато» (у поляків і білорусів, а також у чехів, словаків та інших теж «тато» (навіть в англосаксів і то daddy, а D — це дзвінка сестра глухої T)) і вживати натомість «папа», прости господи, яке, до речі, в українську мову теж пролізло тим самиш шляхом, що й «госпіталь»: з російської, яка зі свого боку запозичила його з французької, бо в Російській імперії раніше була мода на все французьке, аристократичне. Як справжні меншовартісні плебеї, варвари, біднота в лаптях (уже мене несе, важко зупинитися у зневазі до ворога), москалі хотіли європеїзуватися, і досі хочуть (украдена й спотворена назва квазі-держави, нинішня війна проти України, єдиної та справжньої спадкоємиці Русі, — доказ цього). На жаль, оце «папа» через російський вплив та вже українську меншовартість (а не російське мавпування) поширилося і на українських теренах.

Яскраво ілюструє це українська класика, зокрема хрестоматійний твір зі шкільної програми в жанрі сатиричної трагікомедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» (1928), де головний герой, міщанин і кар’єрист Мина, мріє позбутися «мужицького» прізвища, яке заважає йому просунутися по кар’єрних сходах, і певно, що вимагає, щоб діти називали його на сучасний, як йому здається, «городський» манір — «папа». Тоді як слово «тато» (традиційне українське звернення), як і будь-яке українське слово, у сім’ї стає маркером такого немилого йому «українства» й відсталості в очах Мини:

«І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали…».

А ще раніше це зобразив Іван Карпенко-Карий у теж трагікомедії (бо українська меншовартість — це таки трагікомедія) «Мартин Боруля» (1886):

Марися. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть! Мартин. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш. Марися. Ну, а як же? Я забуваю. Мартин. Он як Степан каже: папінька, мамінька… Степан. Або: папаша, мамаша. Мартин. Чула? — папаша, мамаша... треба так казать, як дворянські діти кажуть. Марися. Я так і не вимовлю. Мартин. Привчайся: ти на такій линії.

Чужинське звертання «папінька» є символом прагнення головного героя до дворянського життя. Мартин Боруля змушує своїх дітей, Степана й Марисю, називати батьків не «тато» й «мама» («по-мужичи»), а на «панський» манір — «папінька» й «мамінька» (або «папаша» й «мамаша», а це, як звісно, форма не наша), щоби здаватися благороднішими. Ця деталь яскраво висміює смішне та штучне намагання простого чоловіка відмовитися від свого коріння заради фальшивого статусу. Коли дочка звертається до нього по-українськи «тату», він повсякчас обурюється і кричить. Отак поколіннями через меншовартість й укорінилося у багатьох українських родинах оте «папа».

Звертають увагу на це й інші українські письменники й письменниці. Наприклад, Докія Гуменна у своїх спогадах «Дар Евдотеї» (1990):

«А щоб уже було зовсім “по-панському”, то завелась у нас новина: треба вже було казати не “тато”, а “папа”, так, як у Тупчіїв. Дуже скоро ми почали казати ні “папа”, ні “тато”, а “батько”, бо нікому з нас не було до смаку це “папа”».

Минуло сто років, а стан речей, по суті, так і не змінився. Якщо років 100–150 тому українця, який розмовляє українською, здавалось би, навіть свої земляки називали «мужиком», себто селюком, то сьогодні — «бандерою» або тим-таки «селюком». Коли в дитинстві мій брат був у Криму разом із батьками, то звернувся до тата українською: «Татку!». Якась москалота поруч одразу виплюнула: «Бандєрьонок» (себто «бандерівський рєбьонок», «рєбьонок бандер»). Отаке-от ставлення до українців в Україні за часів незалежності.

Сумно, що оте «папа» досі глибоко вкорінено в багатьох регіонах, бо так «прівиклі», так «удобна», «і вапшє: какая разніца?!», «как хачю, так і разґаваріваю», «не лєзьтє к друґім, мовню(-ч-)ки». Сумніше тільки те, що підростає нове покоління, яке їхні батьки й далі вчать «папати». Так звана, на жаль, непопулярна думка: якщо українська дитина й далі називатиме свого тата «папай Ванєй», Україна ніколи не переможе москалів, бо умовний українець не може перемогти навіть малороса в собі й бодай дітей виховувати національно свідомими.

В Україні батька називають так: «батейко», «батенько», «батечко», «батуньо», «батусь», «батусьо», «батьо», «неньо», «тато», «татко», «татенько», «татечко», «татонько», «таточко», «татульо», «татуленько», «татунь», «татуньо», «татусь», «татусьо», «татусик», «татцьо», «татценько». І точно ніякі не російсько-французькі «папа», «папочка», «папуля» тощо з боліт. Тут нема про що говорити.

Коли спротив меншовартісних невігласів на п’ятий рік повномасштабної війни називають «дискусією» — це просто смішно. Й аргументація там у все тому-таки дусі: «Ґлавноє, чьтоби чєловєк бил хароший», «ґлавноє, чьтоби бил». Ага, начулися уже цього гівна: «Какая разніца, как називаєцца уліца?! Ґлавноє, чьтоби асвєтлєна й заасфальтіравана». А в підсумку ні світла, ні асфальту — самі руїни.

Іронічно, що сьогодні, у неділю, коли правилася Служба Божа, стоячи з квітами для тата, почула, як якесь смердюче одоробло кричало: «Сраная страна — Хахляндія!». 21.06.2026, українське містечко, західніше Львова, далі тільки Польща. Але так, бойкотуймо так звані полонізми, толеруймо кацапізми й суржик, зближуймося з москалями, повернімо ще в активний літературний слововжиток слово «побіда», а там, чого вже, святкуймо «побєдобєсіє» разом із чортами.

Здавалось би, навіть слобожанець Микола Хвильовий закликав: «Геть від Москви! Дайош Європу!», але через сто років і далі знаходяться ті, які не просто дають дурні поради, а вдаються до шкідливих дій, поглиблюючи прірву не в тому місці, де треба. На секунду я навіть засумнівалася, чи це не жарт такий дурний, але ні, вона цілком серйозно. Через невеликий, сподіваюся, відсоток притрушених поляків не треба відмежовуватися від них загалом. Серед москалів війну проти України підтримує шалений відсоток, який із 2022 року ще й зріс. Відмежовуватися потрібно від них і тільки від них! Це якийсь сюр, що таке після усього досі доводиться пояснювати. Але купа так званих українців усе дно братаються зі своїми катами. Це вже навіть не українська меншовартість, не український стокгольмський синдром, не мазохізм, а якась нестерпна тупість малоросійського буття.

Щоб не закінчувати на цьому, наведу кілька книжечок про татів. Деякі з них — терапевтичні, про татів, які загинули захищаючи сьогодні й завтра своїх рідних, дітей і земляків від лап руzzких пап та іншої нечисті. Деякі з книжок написали тати, які пішли добровольцями на фронт, а Володимир Вакуленко-К. з Капитолівки Ізюмського району, що на Харківщині, загинув. Москалі викрали письменника за доносом «своїх же», жорстоко катували й убили. Чиїсь тати загинули ще на Майдані та світять своїм дітям із неба яскравими зірками. Не хотіла закінчувати на одному болючому, а все одно наприкінці біль.

Цінуйте своїх татусів, поки вони живі. Якщо вони, звісно, не були «папашами» в дусі москалоти, які пішли по пачку цигарок, тоді й по батькові слушно взяти того тата, який вас виховав, чи матронім, якщо мати була і мамою, і татом. Спостереження: активна негативна емоція (злість) витісняє пасивну негативну емоцію (сум). Щоб не плакать, я злилася. Добраніч, і нехай щастить.

Дратує. Дратує, коли оригінальну назву іноземної стрічки не перекладають (прямо чи з певними трансформаціями), а повністю міняють на іншу, коли в цьому немає потреби. Для протоколу: часто це виправдано. Не завжди можна перекласти дослівно (особливо коли маємо справу з ідіомами, із закордонними особливостями, незчитуваними для українського глядача / читача). Але ще частіше, на жаль, це якась хуйня їбана (вирішила не добирати слів, бо якщо щось хуйня їбана, то це хуйня їбана).

Узяти хоча б до прикладу стрічку Mother's Day (2016), яка в українському кінопрокаті дістала назву «Нестерпні леді». Це ж якими гадами треба бути, щоб назву «День матері» так викривити? Та начхати на те, що серед виконавців головних ролей двоє зіркових акторів (Дженніфер Еністон і Джейсон Судейкіс), які разом зіграли також у фільмі «Нестерпні боси» (Horrible Bosses). То зовсім інший фільм іншого жанру іншого режисера з іншою цільовою аудиторією. Тобто це абсолютно різні самостійні стрічки, які, окрім двох акторів у геть інших амплуа, узагалі не мають нічого спільного. Тому цей «привіт»-посилання на іншу кінороботу двох зіркових акторів, окрім яких є ще інші зіркові актори, просто недоречний і штучний. Якщо почати називати схоже кожен наступний фільм, де якась пара акторів перетинається, то це буде казна-що, не кажучи вже про викривлення суті нової стрічки.

Але найбільше в цьому бісить те, що українська «адаптація» часто не оригінальна, а скопійована з російського прокатного варіанта. От заманулося москалям хитрощами розширити ЦА сімейного фільму, бо більшість аудиторії дурнуватої комедії «Нестерпні боси» не принесе каси сімейному «Дню матері», і зробили так; а наші меншовартісні довбойоби змавпували.

От чому не можна було перекласти як «День матері»? Це не просто прямий переклад, який тут пасує, але ще й заслужений «привіт» іншим кінороботам-антологіям режисера Ґаррі Маршалла, знятим в одному стилі: нормально перекладеному в українському прокаті «Дню святого Валентина» (Valentine's Day) та іншому, вочевидь, раніше змавпованому з москальського варіанта «Старому Новому року», який насправді мав би бути «Передднем Нового року» (New Year's Eve). Здавалось би, з роками український переклад мав би вдосконалитися, але стало гірше: виросло меншовартісне покоління, яке дивиться у бік рашки й несе її сюди. Можна дивитися у бік рашки, якщо дивитися у манері «шо там, на болотах», але не в манері «шо там, у вєлікоросов, шоб ми, малороси, повторили в себе».

Як переклали в інших країнах для порівняння:

фр. Joyeuse fête des mères («З Днем матері»);

ісп. (Іспанія) Feliz día de la madre («З Днем матері»);

ісп. (Мексика) Día de las madres («День матері»);

порт. (Бразилія) Um dia de mãe («День матері»);

порт. (Бразилія) O maior amor do mundo («Найбільша любов у світі»);

грец. Γιορτή της Μητέρας («День матері»);

угор. Anyák napja («День матері»);

рум. Mamă, ce zi! («Мамо, який день!»);

пол. Dzień matki («День матері»);

чес. Svátek matek («День матері»);

словац. Deň matiek («День матері»);

болг. «Денят на мама» («День матері»);

тур. Özel bir gün («Особливий день» — не «День матері», але й без усяких «нестерпних» штучних маркетингових посилань).

Ну ви зрозуміли. Так, є деякі відхилення від прямого перекладу (Özel bir gün, O maior amor do mundo, Enredadas… pero felices!). Але в жодній іншій країні нікому не спала на думку «геніальна» ідея назвати «День матері» Ґаррі Маршалла «Нестерпними леді» в дусі «Нестерпних босів» Сета Ґордона й Шона Андерса. Тільки москалоті. І ментальним москалям, які так в усьому бачать себе в одному просторі з вєлікоросами, що й іноземні фільми не здатні по-українськи відтворити, тримаючись загальносвітового контексту. Десять років минуло, але проблема досі актуальна.

P. S. Наче «нестерпної» меншовартості було мало, мені ще на, здавалось би, українському сайті трапився варіант назви «Женские дни», звісно ж, скопійований у кацапні.

Хех, якби Ліна Костенко у свої молоді роки завела тредс, точно найшлися б ті, хто у відповідь на ці її слова, на цей заклик бути добрішими одне до одного, написав би: «Та пішла ти нахуй!», і не жартома.

Як добре, що в тамблері (у тумбочці, як ласкаво називають цю платформу мікроблогів, де кожен може виявити свою індивідуальність, свій настрій через оформлення) такої жовчі немає (звісно, не без певних мінусів, як-от порно-боти, яких я свого часу заблокувала цілу купу). Ця платформа для мене — острівець затишку й гармонії у засиллі агресивності й токсичності інших соціальних платформ. Звісно, це можна пояснити тим, що тут значно менший контингент активних інтернет-користувачів, зокрема українських, а ті, хто реєструється, більше ведуть онлайн-щоденники, ніж мають охоту, наприклад, до гейту іншої людини (та ще й там, де вона та інші гейтер(-к-)и навряд чи взагалі побачить його, щоб першу образити, а в особі других знайти схвалення).

Прошу, тамблере, лишайся острівцем детоксу. Мабуть, багато хто, як і я, теж любить цю платформу за її затишність (cozy — тут, певно, один із найпопулярніших гештеґів; та що говорити про гештеґи, коли цілі блоги присвячено цьому козному (від cozy; від «кози» було б «козине») гюґе). Звичайно, відома й темна сторона платформи — порно, але це вже кому що. Можна так підписатися на деякі блоги, і в тебе в стрічці мало не цілорічно будуть вічні зима й Різдво або Гелловін, до якого якихось пів року))

Вам траплялися програми про жінок, у яких про них говорять чоловіки? Ведучий — чоловік, запрошений експерт — чоловік. Співведучої на горизонті (у кадрі, на хвилях) не видно й не чутно. Запрошена експертка — рідкість. Знову й знову про жінок говорять без жінок. Знову чоловіча оптика на жінок.

Я не кажу, що чоловікам не можна говорити й писати про жінок, що білим зась розводитися про кольорових, а американцям — про українців. А втім, не можна заперечувати той факт, що це нерідко впливає на подання інформації та інше; що чоловік може не розказати про жінку так, як це зробила б жінка (якщо коротко, краще; тоді як сексист, наприклад, може зробити це ще й гірше, ніж просто непогано, але поверхово).

А у плані чоловічих розборів про жінок важить і те, що навіть у тій сфері, де, здавалось би, мали б дати місце й голос жінці, жінкам їх усе одно не дають; що навіть у не суто «чоловічій» сфері, ба навіть здебільшого «жіночій», гуманітарній і менш оплачуваній (як-от журналістика й літературознавство), усе одно замість жінки про жінок говоритиме чоловік у ролі ведучого, і навіть компанію «для гендерного балансу» йому складатиме не жінка, а чоловік у ролі експерта (до біса той «гендерний баланс»). Тож замість жіночих голосів там, де це вже, здавалось би, було б закономірно й органічно, ми далі чуємо чоловічі.

«Молодий (новий) місяць»

Су-у-ука! Не «Новолуння»! Не «Новолуння», блядь! Нема такого слова в українській мові! Скотиняки. Усе мені цією мосКалькою за секунду спаскудили.

Як філологиню-україністку й літературну редакторку, мене хоч і дратують мосКальки, але після багатьох років я сприймаю це уже відносно байдуже та спокійно (як удав), бо було б дуже тєжко жити, реагуючи на кожну помилку (а те, що багато помилок спричинено столітнім кацапським впливом, тільки посилює емоції).

Але от біда: коли це стосується моїх улюблених літературних і кіноісторій із дитинства, надто давно перекладених й продубльованих українською правильно (ну відносно), то така хуйня дуже злить. А далі що, «Гаррі Поттер і тайна, а не таємна, кімната», «Гаррі Поттер і Кубок, а не Келих, Вогню», «Гаррі Поттер і Принц-Напівкровка, а не Напівкровний Принц», «Гаррі Поттер і дари Смерті, а не Смертельні реліквії», «Хогвартс», а не «Гоґвортс», «Когтевран» і «Пуффєндуй», а не «Рейвенклов» і «Гафелпаф», «крєстражи», а не «горокракси», «Володар Кілець, а не Перснів»? Мабуть, потрібно ще подякувати, що не «Сумєрки». Тьху!

В українському літературному перекладі це «Молодий місяць», в українському дубляжі трапляються два варіанти: «Молодий місяць» і «Новий місяць». Обидва правильні. Хотіли-сте перекласти інакше? (Сумніваюся, просто скацапиздили кацапську назву.) То «молодик» можна ще сказати. Але не оцей огидний покруч із кацапської — «новолуння». Бовдури! Йолопи! Телепні! Боюся уявити, як могли спаскудити переклад.

Проблема в тому, що до перекладацької та редакторської роботи в Україні часто допускають тих, хто виріс на російському, коли було українське, думає і розмовляє суто російською і просто недбалий, некомпетентний халтурник, який не завдає собі клопоту навіть просто загуглили й опустити очі трохи далі за перший результат у пошуку у вигляді статті у вікіпедії, якщо переглянути ще кілька джерел — це якась надсильна для нього праця, не те щоб заглянути у словники (сумнівно, що вміє ними користуватися чи взагалі знає про їхнє існування).

Від серпня минулого року хочу переглянути Сутінкову сагу. Думала, гляну восени або взимку, бо це для мене атмосферний час для перегляду саги, але через роботу, тижні без електроенергії та води, а також шарпання моїх нервів усілякими суб’єктами було не до того, на жаль. Оце я утішилася, що в кінці березня можна буде на великому екрані подивитися «Сутінки» (ніколи не бачила цього фільму в кінотеатрі, тільки дві частини «Світанку»: першу, коли була у Львові на олімпіаді з української мови; другу — під час навчання на філфаці), а тут таку свиню підсунули. Хочу подивитися «Молодий (Новий) місяць» у кіно, але не хочу дивитися «Новолуння» в Україні, яка чинить опір усьому кацапському.

Останній зимовий день. Завтра весна. Новий початок, нова можливість обрати українську мову — у налаштуваннях пристроїв, у соцмережах, у розмові. Усюди. Чимало українців (а часто — іноземців), зокрема тих, хто ввійшов в історію, свого часу зробили вибір на користь української; і це вдалося їм так добре, що мало хто й запідозрить, що вони не розмовляли й не писали українською раніше.

Скриншот із відеоролика «Майк Йогансен. Історія одного “‎чудермайстра”» Центру досліджень визвольного руху

Перехід на українську мову чи повернення до рідної мови? Українізація чи дерусифікація?

Як правильно? У випадку українського поета та прозаїка доби Розстріляного відродження Майка Йогансена справедлива кожна із цих характеристик. Так, ви все правильно зрозуміли. Хай як це парадоксально загалом, в українських реаліях, проте, унаслідок московського панування та пригноблення усього українського, на жаль, звичною є історія, коли відомий український письменник (ба навіть мовознавець і словникар), чий творчий доробок переважно українською, не говорив і не писав українською одразу. Харківець із народження Майк Йогансен, як і багато інших українських прозаїків, поетів, драматургів та решта культурних і наукових дієвців, лише у свідомому віці перейшов у спілкуванні та творчості на українську мову, чи то пак повернувся до рідної мови своїх предків за материнською лінією.

«Та що ім’я?»

«Не перемінивши своєчасно прізвища на Грецюк або Стецюра, бисть замовчан від щирої української критики», — писав Йогансен в «Автобіографії» (1929). У книжці «Подорож людини під кепом» того самого року схоже зазначав: «Моє прізвище! Як я міг би сказати їм своє прізвище, що наробило мені вже стільки лиха. Я давно знаю, що якби моє прізвище було Грицюк, то був би я знаменитий поет української землі. <...> Каюся, з дурних гордощів не перемінив я фамілії свого батька на Остапчука або Якимчука і зоставсь невідомий українському читачеві на десятки років».

Ох, Михасю, не через химерність для українських терен твого прізвища ти зоставсь невідомим на роки й цілі десятиліття (ба навіть завдяки йому тобою нині цікавляться), а через те, що обрав своєю ідентичністю українську, через те, що почав говорити й творити українською. Багато носіїв українських прізвищ, твоїх колег по перу, — Бузько, Коцюба, Поліщук тощо-тощо — зостануться невідомими українському читачеві на ті-таки десятки років. Через століття будуть люди, які не знатимуть твого імені, але знатимуть імена всіляких булгакових, лєрмонтових, пушкіних... («А де ж ті, яких було закатовано, / Спалено, порубано, побито, репресовано? / Де ті, що життя віддали за своє — / Де вони є? Де вони є?!»)

Щоб не пасти задніх, українці в Україні відмовлялися від української ідентичності — і герой Кулішевої трагікомедії, харківський службовець Мазайло, змінював своє українське прізвище на російське Мазєнін, бо тільки так підніметься по кар’єрних сходах і в очах навколишніх; а як вступиш у Компартію, то «добриє люді» ще й путівку в Крим дадуть...

Від батька до сина

Хто не чув про Майка Йогансена (а з огляду на всі старання московитів, воно й не дивно), либонь, справді може подумати, що людина з такими нетутешніми іменем та прізвищем — це або іноземець, або творче псевдо якогось умовного Владислава Банякова. Частково так і є. Йогансен — це справжнє прізвище напівукраїнця, адже батько письменника, учитель німецької мови Гервасій (Гервазіус-Еміль Наполеон) Андрійович (Гайнріхович) Йоганнсен (саме так, з подвоєнням, той записував своє прізвище), був вихідцем із Латвії та походив з остзейських німців. В окремих матеріалах є свідчення про шведське чи норвезьке походження літератора, які він сам і поширював. Але, ймовірно, Йогансен мав швидше данське походження, судячи з його прізвища.

Водночас Майк — несправжнє ім’я письменника, а «західний» псевдонім, скорочений варіант на міжнародний манір, до якого полюбляли вдаватися українські авангардисти (пор.: Михайло -> Майк Йогансен, Георгій -> Ґео Шкурупій, Микола -> Нік Бажан) та який Йогансен обрав, щоб підкреслити своє європейське скандинавське походження. А втім, по материнській лінії Михайло Гервасійович Йогансен — наш козак, адже його мати Ганна Федорівна зі старобільського козацького роду Крамаревських.

«Українською природніше»

Попри матір-українку Йогансен зростав серед звучання німецької та російської мов. Адже інститут шляхетних дівчат «виховав» Ганну Крамаревську людиною російської культури, а батько з дня у день садовив дітей обабіч себе й примушував читати «Фауста» в оригіналі.

Свій перший вірш іще Михайло, а не Майк, у дев’ятирічному віці написав, ні, вирізав ножем на дверях льоху. То був філософський німецькомовний твір про старість і смерть. Активно віршував німецькою та російською ще під час свого навчання у гімназії. Проте згодом, року 1916-го, юний поет купно спалив ці вірші, бо вони не задовольняли його.

У 1917-му Йогансен закінчив класичне відділення історико-філологічного факультету Харківського університету, де спеціалізувався на латині. А вже наступного року почав писати вірші українською мовою і виявив, що так «вони виходять природніше». Тож творчість Йогансена українською, так би мовити, зародилася з російського попелу.

День рідної мови — кожен день

Цими лютневими днями чотири роки тому, з передчуттям неминучого початку й власне початком повномасштабної збройної російської навали на Україну, чи не кожен день був днем рідної мови. Хай не міжнародним, як 21 лютого, але особистим у житті багатьох українців та українок, які ще в передсвітанкову пору зі звуками вибухів пробудилися у всіх сенсах цього слова й зрештою зробили вибір на користь української мови. Саме тоді, коли ризикуєш утратити те, що сприймаєш як належне, починаєш по-справжньому цінувати це: свободу, рідне місто, століттями пригноблену мову, національну ідентичність і життя, урешті-решт.

Відмова від російськості й повернення до українськості. Зріз епохи

Як і багато українців, Майк Йогансен повністю відмовився від російської та перейшов / повернувся на українську мову в час зовнішніх катаклізмів і спричинених ними внутрішніх зламів. Надворі стояв 1918-й. Час революційних подій, голодомору, «червоного терору», кривавих розправ, які скоювали Муравйов і денікінці.

«З 1918 року провадив голодне життя аж до року 1922-го», — писав Йогансен в «Автобіографії». За його словами, укупі з батьком садовив картоплю, і нею живилася уся сім’я. Однак почасти внаслідок цієї одноманітної їжі вмерло троє із шести душ сім’ї, а саме — батько, брат і сестра поета.

Тоді ж уперше зацікавився політикою, бо, як ми знаємо, ти можеш не цікавитися політикою, але одного дня політика неодмінно зацікавиться тобою. Водночас із-під пера Йогансена з’явилися перші вірші українською. Ось як пише про це літератор в автобіографії: «У 1919 році після денікінської навали зацікавився питаннями соціології. <...> Одночасно спробував писати вірші вкраїнською мовою».

Сій же в строфи люте насіння, Сій же, Поки ріже твій син твого сина, Сій же, Пазурями землю копай, Лушпайя Сій бараболі — Ще карам не край, Ще боротись довго за волю. (уривок із вірша «Голод», 1921)

У цей період Йогансен закінчив аспірантуру при кафедрі мовознавства. «...живучи в нетопленій хаті всю зиму, пройшов словесний відділ, склав за нього іспити в Харкові (але диплома не вибирав) і дістав доручення читати історичний курс української мови на Полтавському філологічному факультеті», — ідеться в «Автобіографії».

М’яка сила та лагідна українізація через проукраїнське й українськомовне оточення

Не останню роль у виборі української мови відіграла і, так би мовити, м’яка сила. Зокрема, на мовне самоусвідомлення митця вплинули викладачі першої української гімназії імені Бориса Грінченка, яку відкрили в січні 1918 року й у яку Йогансен небавом улаштувався працювати вчителем латини.

«Почав писати вкраїнською мовою під впливом учителів школи ім. Грінченка в Харкові», — підтвердив він. У гімназії викладала проукраїнська інтелігенція: мовознавці Олекса Синявський і Микола Сулима, освітянин Олександр Попов, письменниця Христина Алчевська-молодша. Тож можна сказати, що молодий поет потрапив у хорошу компанію, а з ким поведешся — від того й наберешся.

Згодом у жартівливій «Автоанкеті» митця, опублікованій 1929 року в одеському журналі «Шквал», на запитання: «Чому ви пишете українською мовою?» він відповів: «Бо я не живу в Ірляндії, не живу в Тамбові». Ось так просто й водночас так складно для багатьох досі.

Літературна творчість українською

На початку 1920-х Йогансен став активно друкуватися українською мовою у різній періодиці. Зокрема, заявив про себе як про українського поета 1921 року публікаціями в журналі «Шляхи мистецтва», збірнику «Жовтень» та альманахах «На сполох» і «Штабель». Водночас російською мовою нічого не друкував. Того самого року вийшла його дебютна збірка поезії «Д’горі». Проте сам Йогансен своєю першою поетичною книжкою уважав «Доробок» (1924), куди ввійшли тексти 1917–1923 років.

Через рік, 1925-го, побачила світ перша прозова книжка письменника «Сімнадцять хвилин», яка складалася із чотирьох оповідань. Дебютний авантюрний роман Йогансена під псевдонімом Віллі Вецеліус «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших», що вийшов того-таки 1925 року, став першим українським бестселером: кожен розділ книжки видавали окремим випуском, а загальний наклад сягнув 100 тисяч примірників. А вже 1930 року видано окремою книжкою magnum opus Майка Йогансена — «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію».

Активна участь в українському літпроцесі

Йогансен став не просто українським літератором, а одним із провідних митців літературного процесу 1920–1930-х і зачинателем українського авангарду. Молодий поет швидко зблизився з Василем Елланом-Блакитним, Миколою Хвильовим, Володимиром Сосюрою та іншими харківськими письменниками. Разом із ними став фундатором Спілки пролетарських письменників «Гарт» у 1923 році. За два роки він із групою колег вийшов із «Гарту» й заснував літературне об’єднання «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ).

Коли ВАПЛІТЕ мусила самоліквідуватися, саме Йогансен був ідейним натхненником позагрупового мистецького альманаху. Так 1928 року виник «Літературний ярмарок» — одне з найоригінальніших видань 1920-х. У січні того-таки року письменник ініціював створення «Техно-мистецької групи А». Разом з учасниками цієї групи видавав «Універсальний журнал» (УЖ). Гасло видання «Немає в світі такої речі, про яку не можна цікаво розповісти» — це гасло самого Йогансена. Коли й ті припинили існування, 1934 року вступив до Спілки радянських письменників України.

Праця на українській науковій ниві

Михайло Гервасійович був філологом широкого діапазону: лінгвістом, лексикографом, укладачем підручників, теоретиком літератури, критиком-рецензентом, перекладачем. Здобувши ґрунтовну лінгвістичну освіту, будував філологічну кар’єру: учителював у школах Харкова; викладав у Полтавському інституті народної освіти, а згодом — у Харківському ІНО, у 1930-ті роки був викладачем загального мовознавства в Інституті профосвіти; писав мовознавчі розвідки та праці з теорії літератури; досліджував фольклор; писав посібники з української мови й рецензії на підручники української мови; укладав граматики та російсько-українські словники; а також брав участь у створенні «скрипниківки, українського правопису 1928 року. Він досліджував проблеми мовознавства, зокрема фонетики та лексики. Про його науковий доробок і вимогливість до себе як до людини, що пише, свідчить така цитата: «Хто без цікавості читає словники, з того не буде доброго письменника».

Йому належить авторство таких розвідок: «Пристосування латиниці до потреб української мови» (1923), «Шляхи розвитку сучасної літературної української мови» та «Lexica. Сучасні українські словники практичного вжитку» (обидва — 1925), а також «Фонетичні етюди (замітки з нагоди фонетики м. Шишак на Полтавщині у зв’язку з літературною вимовою)» (1927) та «Академічна неписьменність» (1930). Окрім того, Йогансен — автор підручника «Украинский язык. Пособие для курсов и самообразования» (1923) і співавтор посібника «Загальний курс української мови» (1931) за редакцією Леоніда Булаховського. Він також один із укладачів «Практичного російсько-українського словника» (1926) та «Російсько-українського словника приказок» (1928). Серед літературознавчих праць Йогансена — «Елементарні закони версифікації (віршування)» (1922) та «Як будується оповідання. Аналіза прозових зразків» (1928).

Поліглот і перекладач

«З Майка був чортівськи здібний лінгвіст», — характеризували письменника його сучасники. Загалом Йогансен володів понад десятьма мовами — від англійської, німецької, французької, іспанської та італійської до старогрецької та латини; знав скандинавські та слов’янські мови, як-от польську та сербську. До того ж опанувати нову мову міг самостійно й доволі швидко Вивчити за день іспанську, а ще за кілька днів перекладати з неї? Це йому раз плюнути! Сісти в обід учити сербську, а ввечері того самого дня уже перекладати сербські думи? Скільки там того діла!

Письменник і друг Йогансена Юрій Смолич так писав про здібність Майка-лінгвіста:

«Коли в час війни в Іспанії прибули іспанські діти-сироти, Йогансен осягнув іспанську мову достеменно на моїх очах — у балачці з іспанською дівчинкою років десяти. Після того він зразу ж перекладав розмови з іспанськими дітьми — з іспанської на українську і з української на іспанську — всім письменникам, які були в бригаді, що приїхала відвідати іспанських дітей в Померках, на дачі Г. І. Петровського. А повернувшись додому, взяв іспанську книжку і вільно її читав. За кілька днів Майк опублікував вже й переклади з іспанської поезії».

«Колись Майкові, пригадую, стала потрібна сербська мова. Це стало йому відомо вранці — ми з ним якраз йшли до Парфішки грати на більярді. І от, заганяючи кулі в лузи, Майк між іншим сказав: “Після обіду полежу годинку — треба вивчити сербську мову”. До речі, на більярд Майк казав по-старовинному “кармалюк”, на лузу — “дучка”. Ввечері він уже сів перекладати сербські думи і здав цей переклад другого дня до обіду. Як відомо, його переклади сербських дум — найкращі».

«...якщо запитати його, як перекласти якесь слово з української на російську або навпаки, Майк зразу казав усі можливі варіанти, наводив походження кожного, визначав всю кореневу систему слова, вказував, як передати це поняття іншим способом — описово, асоціативно, синонімічно, подавав і переклад цього слова ще на дві-три або п’ять-шість мов».

Так само Йогансен самотужки вивчив англійську мову. До того ж його рівень володіння мовою був настільки високим, що натоді його вважали найкращим перекладачем із англійської у Харкові. Зі спогадів Алли Гербурт-Йогансен дізнаємося, що до письменника по поради й довідки «приходили перекладачі з англійської мови», а під час приїзду англійської письменницької делегації до Москви «Майк був за першого долметчера там».

Блискуче перекладав Вільяма Шекспіра, Едґара Аллана По, Редьярда Кіплінґа, Герберта Веллза, Фрідріха Шіллера тощо.

Майстер-штукар, словолюб, словопоклонник

Майк Йогансен був справдешнім «чудермайстром» (як сам себе й назвав) у всьому: і в житті, і у творчості. Усіляко експериментував у літературі й не тільки. Письменник випробовував себе в різних жанрах, формах і стилях. Він писав поезію і прозу, вірші й оповідання, романи й балади, дитячі оповідки й гуморески, мандрівні нариси й репортажі тощо.

Багатогранні філологічні захоплення Йогансена не могли не позначитися на його літературній діяльності, зокрема поетичній. Критика часто називала його «ювеліром форми» (І. Дніпровський), «ювеліром звукосполучень» (А. Лейтес), «чудовим майстром алітерацій» (С. Крижанівський). «Я дуже люблю слово, і я думаю, воно відповідає мені любов’ю... Я люблю його за те, що воно грається зі мною, розважає мене, утішає й ніколи не забуває про мене», — писав, за словами Соломії Павличко, «найграйливіший письменник своєї епохи».

У цій любові до слова зароджувалися й авторські лексичні новотвори (неологізми й оказіоналізми): арцимашина, відзабутий, вдушуватися, глибокосиній, доробок, ехех-ехкати, живосрібляний, заялина, заяр, заячмінь, зеленозорий, зоряновечірній, металоблискуватий, митьоминучий, моєнький, моргокнутися, носовичковий, перевойований, передпара, пивопивця, поперезаражувати, похмуробронзовий, посекретарювати, притишкнути, світоселиця, сереброкрилий, синедаль, словоросль, сосюритися, яйцехват, ясноокеан.

«Коли б за Майком ходила стенографістка і підбирала, нотуючи, усі ті справжні перли вигадки, дотепу, своєрідного бачення світу й блискавичного творчого перетворення усього щойно побаченого, — після Йогансена залишився б цілий корпус видань з поезії, прози, гумору та сатири зокрема, підібраних приказок та прислів’їв, розкопаних невідь ізвідки (бо Майк ніколи не рився в будь-яких архівах), дивних архаїзмів та оригінальних влучних нових словотворів і взагалі безліч всілякої інформації та відомостей з найрізноманітніших галузей знання — в оригінальній, своєрідній, специфічно йогансенівській інтерпретації (м’якої іронії з несподіваним влучним і убивчим сарказмом)», — описував Смолич талант Майка Йогансена.

Літературознавець Юрій Лавріненко так схарактеризував «чудермайстра» з «химерним йменням»: «Як тонкий поет-філолог, кохався в слові і мові українській, що стала не тільки його інструментом, а й джерелом надхнення, незглибною копальнею багатих словесних руд і самоцвітів... Йогансен має такий великий власний словник, якому міг дорівнювати своїм багатством хіба тільки словник Миколи Бажана; що Йогансен вчинив повстання проти натуралістичного слова, став майстром спектралізації і розкриття многопляновости слова... Він не дарма вчився в Харківському університеті — університеті Потебні, який розглядав уже саме слово як поетичний твір. <...> він розкривав у найбільш прозаїчному слові затаєні в ньому поетичні можливості, очищав його від того бруду, який лишається на всякій речі й істоті після тривалого їх вжитку. Тонкий майстер звукосполучень, алітерацій, словесної музики, Йогансен у всьому дозволяв собі пускатись на гру, яку бачимо в морській хвилі, в дитини і в мистецтві. Дехто помилково брав це за пустопорожню “іграшку”».

Сам Йогансен так писав про свою працю на українській ниві: «І в віршах своїх, і в прозі, і в теоретичних статтях неуклінно старався підняти українське слово до європейського рівня. Не дбав за гроші і не дбав за славу, і не шукав дешевих ефектів». Він був не один такий, що не тільки позбувся обмоскаленості й повернув собі українську ідентичність і мову як визначальний її складник, але й зробив вагомий внесок в українську культуру. Саме завдяки позиції та стійкості конкретних українців різних регіонів, серед яких багато уродженців Слобожанщини — Григорій Квітка-Основ’яненко, Борис Грінченко, Юрій Шевельов та інші, — українській націй удалося зберегтись попри всі заборони, утиски й загрози, не кажучи вже про сумні перспективи, а її культурі — наче рослині, проростати крізь бетон.

Альо! Кіна не буде

Залишив свій слід письменник і в театрі й кінематографі. Зокрема, у співавторстві з Миколою Хвильовим і Остапом Вишнею Йогансен написав оперету «Мікадо» та ревю «Алло на хвилі 477» для театру Леся Курбаса «Березіль».

Йогансен писав навіть титри для німого кіна. Так, коли в Харкові постало Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), Майка Йогансена запросили створювати українські титри для перших українських фільмів.

Але на цьому його діяльність у кінематографі не обмежилася: був і сценаристом. Зокрема, написав сценарій для довженківського фільму «Звенигора». А втім, коли Олександр Довженко переробив майже весь фільм, унісши ідеологічні правки, Йогансен зняв своє ім’я як сценариста.

* * *

Приклад Михайла Йогансена — напівнащадка вікінгів і напів козаків, сина балтійського німця і помосковщеної українки — показує, що рідна мова — це не обов’язково мова неньки, материнської колискової, не завжди та, яку дитина всмоктує з молоком матері та якою каже своє перше слово. Адже колонізатори стирають ідентичність колонізованих на цілі покоління, а нащадки емігрантів переважно не знають рідної мови й конструюють геть іншу національну ідентичність. Тому рідна мова — це нерідко про свідомий вибір, а не про налаштування опції за замовчуванням. Прикметно, що багато українців, які внаслідок змосковщення розмовляють російською, рідною мовою усе одно називають українську.

Чи потрібно українцям українізовуватися? Ні. Це навіть звучить недолуго, що, до речі, зауважував Йогансен: «Я почуваю, що про українізацію вже досить. І слово воно якесь чудне — щось на штиб італізації італійців або германізації німців». Українізовувати можна Канадщину чи запозичені слова під український словотвір. Україні ж потрібні люта демосковізація (деколонізація, деімперіалізація, декомунізація) і повернення свого (репресованого й украденого), а не лагідна українізація.

Свою кучеряву «Автобіографію» невтомний вигадник Майк Йогансен закінчує так: «...оселившися в царстві тіней, буду вести розумну бесіду з Гезіодом, Гайне і Міґуелем Сааведро Сервантесом. Але я буду з ним говорити українською мовою, бо вірю, що наша квітчаста батьківщина є діямант у ґроні вільних народів світу. І ще я скажу там, у царстві тіней, що я, Майк Йогансен, був при житті і залишусь по смерті одним із кращих поетів Української оновленої землі, що я, вовік невтомний, словом і ділом ніс призначений мені прапор гордо і високо». Навіть у потойбіччі письменник мислив себе в українській системі координат.

Що почитати в Майка Йогансена

Сніг Старий шкандибає недужий, Старий замітає вулицю, Старий такий убогий, Сивий старий. Вимітає воду з калюжі. Старий підсліпа щулиться, Старий замітає вулицю, Сивий старий. Розганяє листя, розгулюється Мете, замітає вулицю, Замітає, гонить колом. Никає білий по вулиці, Розчиняє двері, розтулює Задубілі зіниці вулиці — Викидає місто в поле. Ні води, Ні листів, Ні сліпця, Ні дерев, Ні долин, Ні гір. — Видер очі з лиця Скажений залізний звір. 1923 * * * Не падав сніг, а сонце стигло І нахилялось до землі, Коли його холодне тіло У ліс далекий понесли. Запало сонце, скніла пам'ять, Була мов тиша лісова Лягла між дикими дубами Еллана горда голова. Щоб на весні зелений корінь Сповинув серце ватажка, Щоб у леліючі простори Сочиста виросла рука, Щоб кленом стала тінь Еллана, Щоб у землі він не лежав, Щоб голову його кохану Уранці промінь привітав. * * * Весна На неписану зими поему Упала, розтала веснинка: Перша тема На останню білу сторінку. Іду поважний, похмурий і мрію Про щось — про поділ земельної ренти, А навколо грають, пустують дурні весновії: Сміються з мене, інтеліґента. І от солодким духом цигарки Пихнув на мене старий робочий; Наче воно не зима і не Харків, А степ полинами пливе і лоскоче. Став, стою — і думаю так приближно: Вірю, зробимо Весну на світі! Щось підходить близько, ніжно: — Товаришу, дозвольте прикурити. 1924 * * *

Готувала цей допис два роки тому, але не встигла закінчити його до 8 Березня, тому залишила в чернетках доопрацювати іншим разом (такого в моїх чернетках багацько). Думала, що сьогодні настав цей день, але не судилося, бо у вихідний, на який завжди так розраховую через безліч справ, навіть суто побутових — не кажучи вже про іншу невдячну роботу чи творчий розвиток, — укотре маю працювати через матеріал колеги. Прикметно, коли це був мій матеріал і я узгоджувала ідею та надсилала його завчасно, то його або не квапилися ставити, коли він актуальний, або не ставили взагалі, і глибоко похуй на мої старання та витрачений час.

Тож публікую цей допис, на жаль, незакінченим. Хотіла висвітлити більше різних жіночих питань із мовного аспекту, зробити це ретельніше, ґрунтовніше, але ж навіть, сука, у вихідний не дадуть цього зробити. Публікацію про Шевченка, яку планувала теж два роки тому, відповідно, теж не встигаю підготувати через неповагу, з якою постійно стикаюся. Так, знову вилила свою літредакторську душу в бложику. Це не зовсім редакторські будні. Як можна зрозуміти, це ще й вихідні... 

Менше з тим, осьо чорновий, незакінчений матеріал трохи про фемінітиви, частково про покійну нині Ірину Фаріон у теперішньому часі (бо чернетка дворічної давності, потім виправлю — часу справді обмаль), противницю фемінітивів, трохи про Лесю Українку... Сподіваюся його доповнити й оновити іншим разом, а через рік, якщо доживу й бложик теж, зробити реблог.

UPD. Після публікації бодай чернетки свого допису про жінок у мовному зрізі прочитала новину, що адміністрація, на жаль, знову нинішнього президента США Дональда Трампа заборонила і/або обмежила використання сотень слів, серед них — «жінка», «фемінізм», «рівність»... Пожартую про новомову й загалом порефлексую про це пізніше в цьому дописі та винесу окремо. Бо, поки ображений жінконенависник добрався до влади й забороняє слова, нам своє робить. Наприклад, мені — на ниві українського книговидання, хай яка це часто-густо невдячна й знецінена праця. Одна з недавніх книжок, яку я відредагувала, — це, до речі, данина поваги класичному роману Луїзи Мей Олкотт «Маленькі жінки».

Анахронізм «слабка стать» -> архаїзм

Словосполучення «слабка стать» стосовно жінок — анахронізм*, якому не місце в активній лексиці ні української мови, ні будь-якої іншої (як, зрештою, і словосполуки «прекрасна стать», «окраса колективу» та інші «пречудові» приклади доброзичливого сексизму).

Згідно зі Словником ґендерних термінів, як вислів, він з’явився напочатку XVIII століття завдяки культивуванню ідеї жіночої «слабкості» на противагу ідеї жіночої раціональності та рівності із чоловіками.

Нині такі словосполучення не варті більш ніж іронічного вживання. Використання цих збірних понять як адекватних перифразів до слова «жінки» в сучасній мові — маркер поблажливо-зверхнього ставлення до жінок (свідомо чи ні) та невідповідності рівневі знань і духові епохи.

Звісно, фразеологічні словники української мови (і минулого століття, і нульових років) фіксують вислови «прекрасна (слаба) стать (половина) (роду людського)» збірн., жарт. у значенні «жінки» і «сильна стать», збірн. жарт. — чоловіки. Проте це не означає, що їх доречно вживати. Словники фіксують і слово «хохол» як зневажливу назву українця — ну, гадаю, зрозуміло, що апелювати до такого нерозумно, бо словники репрезентують мовну картину світу, а не схвалюють кожне слово до вжитку мовцем.

Жінки — це не слабка стать; і насправді ніколи нею не були — таку гендерну роль їм нав'язали чоловіки. Саме тому словосполученням, які визначають суто жінок як слабких, а тільки чоловіків — як сильних, місце на звалищі історії — у пасивній лексиці яко архаїзми (застарілі слова).

P. S. Застаріле словосполучення «яко» саме так і напрошувалося.

*анахронізм — явище, поняття, погляд, звичай та ін., які застаріли і не відповідають сучасності; пережиток.

«Нове життя нового прагне слова». Фемінітиви

Це слова Максима Рильського, який також писав:

І жінка звільнена — не слабша половина! Біля державного стоїть вона керма.

Якщо раніше жінки не мали права навіть на голос, вибір, освіту й тощо-тощо, то нині завдяки їм же у сучасного жіноцтва є вже така-сяка змога стати (майже завжди з купою перешкод на шляху) тими, ким вони хочуть, а не тими, ким їм визначить патріархальний уклад суспільства.

Поки не пізно — бийся головою об лід! Поки не темно — бийся головою об лід! Пробивайся, вибивайся – Ти побачиш прекрасний світ! — Олег Лишега

А втім, скалу гендерної нерівності лупати жінкам ще довго. Бо досі доводиться виборювати право навіть на видимість у мові, називаючись науковицею, лікаркою, командиркою... Тобто тими словами, проти яких так запекло виступають закляті противники (і, на жаль, противниці) фемінітивів.

Їх, однак, не бентежать фемінітиви на позначення жінок на не керівних, а нижчих посадах (як-от «офіціантка», «прибиральниця», «секретарка»), а також тоді, коли йдеться про інвективну лексику (образливу і лайливу, напр.: «дурка», «фемка», «хвойда»). Багатство синонімів до останнього слова може неприємно здивувати (хоча, знаючи ставлення до жінки крізь віки, нічого аж такого дивного).

Дехто у своїй нетерпимості до фемінітивів ладен викреслити зі свого мовлення навіть те, що не тільки існує в мові вже давно, але й без чого сенс стає до смішного абсурдним. Якби фемінітивів не було, довелося б казати «представник жіночої статі», «пацієнт гінеколога». Словосполучення на зразок такого противникам/-цям вухо не ріже? Ні, не ріже. Вони реально так нерідко й кажуть, і ніщо їм око не муляє.

Водночас у спробі звести до абсурду пласт фемінітивів у лексиці як такий удаються до глузливого словотворення (по факту спотворення) в навмисно неправильний спосіб або там, де воно абсолютно не потрібне. Серед таких глузливих словесних покручів — «людиня», «жінкиня», «головиха» та інші мовні потвори. Тобто до слів, що й так жіночого або спільного роду, додають суфікси, за допомогою яких творять фемінітиви. Ось це і є калічення мови, про яке так голосять і самі ж здійснюють борці з видимістю жінок у мові, а не власне фемінітиви.

Фаріон vs фемінітиви

У боротьбі з іменниками жіночого роду диванних «мовознавців» цілком могла б очолити українська мовознавиця Ірина Фаріон. Вона проти фемінітивів, але не проти тих, якими, наприклад, хоче образити й принизити когось (переважно інших жінок або рідше чоловіків; згадати хоча б зневажливе слівце «баба», вжите до дівчини / жінки чи рідше — до хлопця / чоловіка, а не до літньої жінки). Ще Ірина Дмитрівна проти жаргонізмів, але ніщо не заважає їй використовувати їх у своїх повних жовчі виступах, публікаціях і т. д. Бо слово «фемка», яке пані Ірина так часто вживає, належить до обох пластів лексики. Це просто-таки комбо й когнітивний дисонанс!

Лесю Українку теж робили й роблять «слабкою»

Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?

Так писала Леся Українка в далекому 1911-му, а втім, тавро «кволої», «слабосилої дівчини» й «нещасної хворої», прикутої до ліжка (і ще низка аналогічних епітетів) переслідує її й досі.

Якось Іван Франко сказав про Лесю Українку: «...ся хора, слабосила дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну» — і понеслося... Певною мірою убачається у цій фразі метра новочасний «комплімент» «баба з яйцями». Ну таке...

Чи хворіла Леся з дитинства? Так, це факт. Нині навіть у тих, хто не читав жодного твору поетеси, Леся Українка постає в уяві як «Велика Хвора». Дослідження свідчать, що у 84% українців Леся Українка асоціюється із «письменницею, яка боролася з хворобою». «Завдячувати» цьому треба не востаннє радянській пропаганді (так її маргіналізували як жінку та українку) а також і сучасним шкільним підручникам, на що звернула увагу Оксана Забужко:

...затверджений Міністерством освіти незалежної України підручник з української літератури «для 10 класу середніх шкіл, ліцеїв, гімназій та коледжів» із близько трьох сторінок, присвячених біографії письменниці, понад сторінку (!!!) відводить мусуванню, на різні лади, теми її хвороби й фізичних страждань: «Застудившись, Леся з 1881 р. стала важко хворіти. Спочатку боліла нога, потім ліва рука. Дівчинку лікували по-домашньому від ревматизму, та її вразив туберкульоз кісток» (NB: щойно в наступному абзаці школярам повідомляють: «Рано виявився у Лесі й поетичний талант», — тут особливо зворушує сполучник «й», що ним «поетичний талант», — який, до речі, виявився у Лесі хронологічно таки за два роки перед хворобою, а не після неї, — «підшивається» до куди пріоритетнішого біографічного ресурсу — Хвороби — у ролі службово-підрядній, немовби на те, щоб створити для тієї хвороби відповідне «поетичне» тло, зробити саму хворобу фактом культури). Через чотири абзаци знову те саме: «Схиляємось перед мужністю поетеси: вона творила, долаючи щодня фізичний біль, гнітючий настрій, зумовлений недугою. <…> У листі до Михайла Драгоманова <…> поетеса писала: „О, якби мені не та нога, — чого б я в світі натворила!“ Образи переповнювали її єство (?! — О. З.), хотілося жити активно, а хвороба приковувала до ліжка». У наступному абзаці знову з'являється «смертельна недуга» — правда, вже Драгоманова, ще через абзац — «хвороба і смерть Сергія Мержинського», — і нарешті Хвороба, de facto головний персонаж цієї вкрай дивної біографії, остаточно повертається до своєї власниці, щоб упродовж двох абзаців викінчити її вже до решти.

Текст воістину емблематичний (тексти шкільного підручника завжди емблематичні, саме вони-бо й закладають ті культурні кліше, котрі відтак тиражуються в нових поколіннях), — надто ж коли взяти під увагу, що в с я  зріла творчість письменниці (від 1901 року!) представлена в ньому, на всі три сторінки, о д н и м  (sic!) скоромовчастим реченням: «З-під її пера з'являються твори різних жанрів — драматична сцена „Іфігенія в Тавриді“, діалог „В дому роботи, в країні неволі“, етюд (? — О. З.) „Йоганна, жінка Хусова“, драматичні поеми „Одержима“, „В катакомбах“, „Кассандра“, „У пущі“, „Бояриня“, „Оргія“, драми (чому ж не „драматичні поеми“? — О. З.) „Руфін і Прісцілла“, „Камінний господар“, фантастична драма „Осіння казка“, драма-феєрія „Лісова пісня“». Про зрілу творчість це справді, дослівно, в с е — відразу за цим недорікуватим переліком вибраних драм (бозна-чом із хлестаковською легкомисністю означених як «твори різних жанрів») знову виринає Хвороба, цілковито накриваючи й поглинаючи його своєю тріумфальною присутністю: «Писала в умовах хвороби, яка проґресувала, забираючи спокій, порушуючи душевну рівновагу, завдаючи нестерпних болів»[35]. Quod erat demonstrandum. (I «memorandum» також — щось іншого школяр із цих трьох сторінок навряд чи запам'ятає!)

І вуаля — образ нещасної хворої у головах школярів закріплено на роки.

Ба більше, підкріплюють його й поза школою (ні, не тільки сторінки бібліотек у фейсбуках чи диванні «літературознавці»). Для прикладу, можна згадати фільм про Лесю Українку (проєкт «Великі українці», виробництво «07 продакшн», телеканал «Інтер»), про який років 15 тому писав Отар Довженко.

Перечитуючи агіографічний, мученицький життєпис Лесі Українки, Забужко підважує концепцію «нещасної і хворої», доводячи, що віктимізація Лесі й зацикленість критики на її хворобі є результатом реакції соціуму, формою реакції патріархальної культури.

Далі — уривки з розділу «“Одинокий мужчина” чи Велика Хвора? Культурна презентація героїні: тіло як текст» із книжки Оксани Забужко «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (застереження: стиль авторки дуже важкий — речень у звичному розумінні цього слова, по суті, нема, зате є багатоповерхові синтаксичні конструкції):