макабричний клоун

Просто згинути зі світу з усім своїм можливим мотлохом.

Сміюся. Сміюся, бо забув, що в мене є сторінка на тамблері. Згадав, бо посилання перенесло сюди та вилізло на екрані запитання, чи не хочу я ознайомитися зі змістом з власного аккаунта. Почитав ту маячню, котру тут строчив-дрочив. Посміявся ще раз, бо надто вже незнайомими здалися речення та описані недоподії. Забагато сміху для сумних часів. Забагато зайвих слів для такої нецікавої людини. Знову загострилося хронічне захворювання, знову селфхарм у вигляді позбавлення себе нормального сну та спокою. Збільшення дозування пігулок та непотрібного контенту, занадто яскравого та позбавленого сенсу. І кожного нового дня несмачний омлет на сніданок та гірка кава, прикрита пастеризованим молоком. Відчуття, наче я давно помер й моя пуста оболонка вештається вулицями, які я ніколи не любив; взаємодіє з людьми, котрі завжди мене ледве терпіли. І я не я, і пришелепкуватість не моя. Голову стискає все сильніше, мені сняться жахіття та нестерпно хочеться покурити, відчути, як дим огортає від пальців, що тримають цигарку, до ліктя, що згинається з хрускотом. Відчути що-небудь, окрім жалості та огиди до себе. Відчути, що мене люблять, а потім знову бити себе по обличчю, бо не вірю, що заслуговую на нормальне ставлення. Хочу приєднатися до клубу «Двадцять сім», але й не хочу чекати ще більше двох років. Здається, що й не дочекаюся. І може, може так буде краще. Після того, як продам усі речі до останньої пари білизни, до останньої пошарпаної книжки та тріснутої чашки. Щоб не залишилося нічого, окрім оцих пустих текстів, які, сподіваюся, ніхто не сприйме серйозно. Бо, насправді, коли я був в цьому житті серйозним? Втратити нарешті усі спогади, котрі боявся накопичувати. А тепер, відрізок за відрізком, місяці й роки стираються, поглинуті видаленими переписками та фотографіями, на яких мене затерли чи відрізали. Знищили. Знищив я сам, залишаючи декільком знайомим ніщо. От і добре, так краще. Нічого. Пустота та нічого. Хаос й вічність. Без бруду. Без дурі.

Вітаю повний місяць та пересічного читача, що натрапив на цей допис. Я дозрів нарешті, щоб щось із себе виштовхнути, і це, як не дивно, не блювотиння й не водопади сліз. Просто декілька речень, а може й абзаців про моє сповнене трагікомедії життя. Моя улюблена осінь стала жертвою надруги літа та перших днів зими водночас. Спека та дощі, морозні світанки - всього цього забагато для середини жовтня. Мені все важче стає розрізняти пори року та усвідомлювати, що час плине надто швидко, що здається, наче не встигаю дихати. Відвідав лікаря та отримав рецепт на декілька препаратів, що мають покращити роботу мозку та заспокоїти нервову систему, котра схоже, живе окремо від мого тіла, десь у потойбічному світі. Намагався влаштуватися на роботу, але в кінці першого ж дня стажування зловив масивну панічну атаку й не міг прийти до тями близько доби: руки та ноги наче відмовлялися виконувати свої функції, голова не хотіла дозволяти мовному апарату працювати у звичному режимі. Мене нудило лише при згадуванні їжі, ледь змусив себе хоча б вмитися. Минуло два тижні, а й досі роздовбаний деградант, що пише від руки якісь нісенітниці на клаптях паперу зі старих шкільних зошитів, белькоче дріб'язок вивчених слів з японської та передивляється відрізки з улюбленого аніме, котре єдине хоч трохи витягує з апатичної ями. П'ю пігулки за графіком, сплю по дванадцять годин, ходжу гуляти вечорами по вулицях, наче й виглядаю як нормальна людина, ну, моментами. Але все одно все не те. Дурне, зайве, неправильне. Чи це я зайвий та неправильний? Вкотре ставлю собі таке питання. Чи схожі на нього... Дідько його знає.

Загалом.

Навіщо уточнювати дату, якщо всі дні для мене стали одним суцільним каламутним ніщо з бонусом у вигляді болю — в серці, легенях, голові чи ногах, останні з яких все частіше чіпляють судоми без видимої на те причини. Телефон пахне нагрітим металом, але в мене немає сил навіть глянути ціни на більш менш добре функціонуючі андроїди. Згинаю ледь дихаючі навушники по колу — круть-верть, туди-сюди, щоб вкотре прослухати одні й ті самі саунди з одних і тих самих фільмів, що передивлявся до дір; рахуйте, видрочував очима, намагаючись впіймати нові, пропущені деталі. І завжди їх знаходив.

Перераховую свої фінанси, тримаючи в голові думку, чи достатньо їх буде моїм батькам, коли я нарешті помру. Звісно, що ні. Вони бо витратили на мене набагато більше, і до того ж все ще витрачають свої нерви, терплячи мою присутність у своєму домі. Повертаючись до попередніх записів — зрозуміло, чому я досі живу з ними. Бо не маю їбаних сил на те, щоб заробляти більше; щоб шукати квартиру, навіть кімнату, бо для цього потрібно ще й набути навичок нормального спілкування з іншими людьми. Але ж я бо сам себе витримую, стискаючи зуби, заплющуючи перед дзеркалом очі, ігноруючи те, що давно не підліток... Бла-бла-бла, пусте. Пусте, пусте меління язиком та клацання пальцами по сенсору чи клавішам.

Пишу сюди, втікаю через очищену історію браузеру. Та повертаюся. Знову повертаюся і починаю пиздіти, наче та сусідка, що розповідає про вирощені на підвіконні помідори. А в мене й помідорів немає. Лише кілька смішних, вульгарних замальовок, що звуться фанфіками з натяком на почуття, котрих я ніколи не переживав сам. Ну комедія, чи не так?

А до кого я звертаюся? Геть незрозуміло. Мабудь, вигадав собі, що цю шизофренію побачать після моєї смерті та почнуть продавати як мемуари. Еге ж, мемуари. Що за диво-нарцисизм серед рядків самоненависті? Чи це одне й те саме?

Відліплюю тіло від простирадла та з невимовним небажанням розплющую очі. Штори на вікні висять нерівно і пекуче сонце проривається до кімнати, вдаряючи по брудному килиму на підлозі. Я вже третій день вмовляю себе пропилососити та викинути пусті банки від енергетику, що закотилися під ліжко. Наче мені і без них не вистачає тахікардії... Або ж відчуття, що серце працює як той старий годинник з маятником. Бом. Бом. Бом. У самі вуха, подвоюючи і так повільно вбиваючий головний біль. Зовсім не хочеться їсти, але я все одно крокую до холодильника, щоб дістати продукти для приготування так званих гарячих бутербродів. Дивлюся як підставка у мікрохвильовці рухається, а сир зверху розплавляється, охоплює дім ароматом, якого я не відчуваю. Як і багато інших запахів вже більше двох років. Не відчуваю. Жую та слухаю як мати розповідає про свої справи на городі, але ж не чую і половини, бо дзвін у вухах і нескінченний потік думок усе перекривають. Дихати важко. Спека неймовірна, але я розвішую випрану білизну на дворі, а в лічених метрах від мене сусідські діти верещать, стрибаючи у басейн та граючи в якісь ігри, котрих я зовсім не пам'ятаю зі свого дитинства. Сідаю працювати, дивлячись на фоні документальні фільми про ман'яків, один з яких розчиняв людей у бочці з кислотою.

Мені не страшно, не гидко. Мені ніяк. Це просто було. Це стається зараз. І точно буде повторюватися, хоч і за інших обставин. У смерті нема нічого гарного. Вона однакова для всіх у своїй люті.

Мию посуд, годую кота. Бачу, як шматок шоколаду розмазується на теплій шкірі долоні і блищить при світлі вже вечірнього сонця. П'ю прохолодний квас. Одна чашка. Друга. Серце гуп-гуп. Одвічне гуп-гуп.

Я не пропав з радарів та не вилетів до космосу без скафандра. Мабуть, якісь вищі сили ще нічого не вирішили щодо мого зникнення з цього світу та перетворення на космічний пил. Мабуть, навіть це звучить так, наче я зациклений на собі до нестями. Мабуть, так і є. Можете кидатися в мене смердючими капцями, проте я не відмовляюся від думки, що людина не може змінитися за власним бажанням. Це завжди щось насильне, підкинути життєвими обставинами, під час проживання котрих і відбуваються ті самі зміни. І людина їх не відчуває, не може побачити себе збоку, очима інших. Тому ніякі інста знавці не вдолблять мені в голову свої нав'язливі поштовхи до того, щоб почати бігати зранку чи вести щоденник саморефлексії, бо другим я вже займаюся, а до першого мене життя ще не привело.

Минулого місяця я змінив зачіску та зробив татуювання, і, власне, нічого з цього приводу не відчуваю, навіть якщо роздивляюся пасма або ребра у дзеркалі. Спілкування з батьками та друзями залишаються на тому самому рівні, що й рік чи два роки тому: я верзу нісенітниці, а вони терплять. Саме терплять, бо я зовсім не вірю в те, що мене можна любити просто за моє їбане існування. Хоча сам зловив себе на думці, що закохуюся дуже легко, проте непомітно для самого себе. Такий от дурник.

До речі, щодо закоханості. Ніхто такого не чекав, але що маємо,те маємо. Я закохався у аніме персонажа і потроху, здається, втрачаю розум. А почалося все з зовсім невдалого мальованого проекту, котрий я проковтнув за декілька сніданків, дивлячись фоново. Вже потім на очі потрапив інший аніме-серіал, де саме цей персонаж своєю посмішкою, голосом, загалом зовнішніми даними та суперечливим характером затягнув мене у почуття. Так, це звучить, наче клінічний діагноз, але... Але наразі це захоплення — ця обсесія — єдине, що дає мені хоч якесь бажання вставати з ліжка та щось робити. Вмиватися вранці та прати свої речі; нормально харчуватися та розмовляти з людьми, яких я дуже рідко витримую довше десяти хвилин, бо вони тиснуть на мене своєю, як би це правильно назвати?.. Енергетикою, хай так. І дуже цікаво те, що з попередньої залежності від одного французького проекту я викарабкався після трьох місяців залежності, лише тоді, як закінчив писати фанатський твір, котрий, на диво, вийшов доволі адекватним, таким, котрий є бажання читати. Ну, я сподіваюся на це. Та от, не встиг я вчепитися за гілки реальності, як мене прийняла в свої обійми інша вигадана людина.

Може насправді я давно з'їхав з глузду і танцюю в неіснуючому світі з тими, кого люблю всім сердцем, котре б'ється частіше, коли я себе ними оточую? Показує, що воно здатне на щось більше, ніж на просте качання крові? Не знаю.

Минулого року у цей же час я почувався самотньо та жалюгідно. Мені було шкода самого себе за постійну меланхолію та небажання щось змінити. Я хотів почати більше часу проводити в колі однолітків та знайти хорошу роботу замість маленьких та низкооплачуваних підробіток. Зараз все стало тільки гірше завдяки моєму хронічному усамітненню, деяким проблемам з алкоголем (який я не вживаю вже більше місяця) та, мабуть, пігулкам, котрі мали трохи вивести з відчуття постійних спазмів у голові, а насправді лише прибили до ліжка. Зрозумів, що окрім батьків у мене нікого немає, і я вже дійшов до того віку, коли маю починати піклуватися про них більше, ніж вони про мене. Але депресія нікуди не зникає, здається, з кожним днем все глибше встромляючи в тіло та розум свої кігті. Розум, який я втрачаю у самому банальному сенсі, коли забуваю що роблю навіть у процесі виконання справи, такої як миття посуду чи покупки у супермаркеті; постійно б'юся головою чи ще чимось об меблі, бо втрачаю координацію; дуже багато сплю, але відчуваю, що зовсім не розслабляюся, а просто лежу з закритими очима та стиснутими зубами. Все навколо бліде та майже розфокусоване. І мені дуже прикро, що матір дивиться на це все і знає як мені допомогти.

Декілька знайомих офіційно одружилися, майже святково продемонструвавши свої свідоцтва, на які я дивився з цегляним виразом обличчя, бо зовсім гублюся в тому, як люди мають висловлювати радісні привітання. У всіх навколо щось десь якось трапляється, а я можу похизуватися лише тим, що досі не вийшов у вікно на якомусь дев'ятому поверсі. Серйозно думаю натякнути неврологу, щоб видав мені направлення до психіатра, терпіти вже немає сил. Кожного року кажу, що той буде для мене останнім, і продовжую існувати.