02.
в одному зі своїх відео Дакота Воррен, відповідаючи на питання про повільне та якісне прочитання книжок, каже: "я люблю перечитувати свої улюблені книги, бо тоді ти створюєш із ними певні стосунки (releationship). мені подобається мати книги, які є моїми друзями".
ця її думка змусила мене зупинитись і завмерти на декілька секунд, перш ніж відкрити цю чернетку і почати думати "вголос". книги як найкращі друзі. звучить, на перший погляд, так банально і розповсюджено, що навіть трохи зводить щелепу від тривіальності; майже як "книга - найкращий подарунок", від якого теж хочеться стиснути щелепу як від оскомини.
але думаю про наступне також: зараз у мережі часто можна зустріти відео й пости, де люди повторюють, що роблять собі чай не для того, аби випити його, а для того, щоб чашка (або й цілий заварник) склали їм компанію у повсякденних справах. я і сама пишу це, поки поруч зі мною стоїть давно вистиглий чорний з медом та лимоном. і у цій історії є дуже багато місця для антропологічних роздумів і емоційного резонансу. мати поруч із собою щось тепле й гарне, щоб не відчувати себе самотньою (ім) - поезія! із книгами, а радше - із їх накопиченням, насправді теж відбувається шось подібне: стоси на підлозі вітальні, або повні полиці книжкових шаф, або довгий перелік електронних файлів у читанці - вони створюють відчуття присутності, заповненості простору (фізичного чи цифрового). ця ідея можливості у будь-який момент опинитись всередині тексту теж створює враження легкої зміни, нового знайомства, втечі, if you will.
і якщо, справді подумати про цю ідею (а саме це я зараз і роблю тут у прямому етері), то нагромадження книг, що стримує лише той факт, що я живу не одна, відбувається самовільно, перш за все через бажання уникнути пустоти й тиші. відтак, мені здається, що чим більше найменувань буде дивитись на мене, а я на них, тим голоснішими будуть їхні заголовки, і тим більше можливостей втечі буде у мене. оскільки останнім часом я багато також думаю про свої захоплення якоїсь там річної давності і про емоції, що тоді відчувала (захват, піднесення, легеньке поколювання у різних частинах тіла), я також думаю про книги. книги, які купувались за останні чи перші дорослі гроші; які переїжджали зі мною з квартири на квартиру; які лежали у моїх сумках та рюкзаках; перетинали кордони областей і країн; книги, які застали різних гостей, друзів і хлопців у моєму житті, але при тому не змінили своєї суті (на відміну від мене самої). серед моїх стосів (а я, на жаль чи на щастя, серед тих, хто не має книжкової полиці і зневажає меблі з юску) лежать видання, які зі мною зі школи (не завжди одразу у фізичній палітурці; деякі із них спочатку були завантажені на телефон) і з першого року мого самостійного життя. я знаю їх так добре, наче братів і сестер, а вони бачили мене у таких різних станах, що годі й перераховувати. і я справді, якщо заплющити очі, думаю про них як про друзів, близьких, чиї обійми завжди теплі, чия компанія ніколи не дратує, до яких хочеться повертатись додому. інколи, коли ніхто не бачить, я торкаюсь корінців чи палітурок, наче простягаю руки іншим рукам, наче перебираю волосся коханої людини.
тут не буде якогось великого висновку, адже я його не маю, а окрім мене тут ніхто не буває й не читає моїх думок. мені тільки хотілось зупинитись на пару хвилин і поміркувати.













