notepad

в одному зі своїх відео Дакота Воррен, відповідаючи на питання про повільне та якісне прочитання книжок, каже: "я люблю перечитувати свої улюблені книги, бо тоді ти створюєш із ними певні стосунки (releationship). мені подобається мати книги, які є моїми друзями".

ця її думка змусила мене зупинитись і завмерти на декілька секунд, перш ніж відкрити цю чернетку і почати думати "вголос". книги як найкращі друзі. звучить, на перший погляд, так банально і розповсюджено, що навіть трохи зводить щелепу від тривіальності; майже як "книга - найкращий подарунок", від якого теж хочеться стиснути щелепу як від оскомини.

але думаю про наступне також: зараз у мережі часто можна зустріти відео й пости, де люди повторюють, що роблять собі чай не для того, аби випити його, а для того, щоб чашка (або й цілий заварник) склали їм компанію у повсякденних справах. я і сама пишу це, поки поруч зі мною стоїть давно вистиглий чорний з медом та лимоном. і у цій історії є дуже багато місця для антропологічних роздумів і емоційного резонансу. мати поруч із собою щось тепле й гарне, щоб не відчувати себе самотньою (ім) - поезія! із книгами, а радше - із їх накопиченням, насправді теж відбувається шось подібне: стоси на підлозі вітальні, або повні полиці книжкових шаф, або довгий перелік електронних файлів у читанці - вони створюють відчуття присутності, заповненості простору (фізичного чи цифрового). ця ідея можливості у будь-який момент опинитись всередині тексту теж створює враження легкої зміни, нового знайомства, втечі, if you will.

і якщо, справді подумати про цю ідею (а саме це я зараз і роблю тут у прямому етері), то нагромадження книг, що стримує лише той факт, що я живу не одна, відбувається самовільно, перш за все через бажання уникнути пустоти й тиші. відтак, мені здається, що чим більше найменувань буде дивитись на мене, а я на них, тим голоснішими будуть їхні заголовки, і тим більше можливостей втечі буде у мене. оскільки останнім часом я багато також думаю про свої захоплення якоїсь там річної давності і про емоції, що тоді відчувала (захват, піднесення, легеньке поколювання у різних частинах тіла), я також думаю про книги. книги, які купувались за останні чи перші дорослі гроші; які переїжджали зі мною з квартири на квартиру; які лежали у моїх сумках та рюкзаках; перетинали кордони областей і країн; книги, які застали різних гостей, друзів і хлопців у моєму житті, але при тому не змінили своєї суті (на відміну від мене самої). серед моїх стосів (а я, на жаль чи на щастя, серед тих, хто не має книжкової полиці і зневажає меблі з юску) лежать видання, які зі мною зі школи (не завжди одразу у фізичній палітурці; деякі із них спочатку були завантажені на телефон) і з першого року мого самостійного життя. я знаю їх так добре, наче братів і сестер, а вони бачили мене у таких різних станах, що годі й перераховувати. і я справді, якщо заплющити очі, думаю про них як про друзів, близьких, чиї обійми завжди теплі, чия компанія ніколи не дратує, до яких хочеться повертатись додому. інколи, коли ніхто не бачить, я торкаюсь корінців чи палітурок, наче простягаю руки іншим рукам, наче перебираю волосся коханої людини.

у фільмі Stoker (2013), коли ми тільки знайомимось із Індією та гуляємо разом із нею величезною територією маєтку Стокерів, є сцена, де вона прочавлює натерту водянку на пальці.

попри фізичний вплив цього кадру на глядача, я завжди думала собі: для чого її взагалі там помістили? аби показати рутинність й безпечність життя Індії? її дитинство, що вже зникає під тиском юності? аби задати атмосферу некомфортності самої стрічки, що, наче свіжа мозоль пульсує й ниє, ніяк не лопне? цієї осені я маю багато натертих ніг; деякі ранки зʼявлялись поверх старих, що ще не встигли зажити, деякі боліли тижнями, і у душі я шипіла, кожного разу, як на них попадала вода. деякі вже встигли зашрамуватись. і я багато думаю про цю сцену цієї осені.

я не відчуваю, що втрачаю дитинство, як Індія, чи що моє життя назагал - це психологічні трилери ʼ10-их, але ця сцена дуже добре візуалізує те, чому я не можу знайти поки слів. (цим текстом я їх шукаю) часто я ловлю себе на бажанні не просто зблизька роздивитись водянку - і, звичайно, ширше - себе ізсередини - де все залито рідиною так повно, що, я знаю: один маленький гострий дотик - і я зможу вивільнити її. з причин, невідомих до кінця навіть мені самій, я тільки дивлюсь. і хоч і беру гостру травинку - крик, всплеск, удар, сльозу, слово - як Індія, до рук, лише дивлюсь на неї так само уважно, як і на набухлу водянку.

і в тому спостереженні дізнаюсь багато про себе, але не так багато, як хотілось би. дізнаюсь, як гудить всередині напруга, наче електрика, наче велика вода, що через секунду прорве дамбу. дізнаюсь, як мʼязи моїх рук, і особливо, пальців, тягнуть й знерухомлюються, ніби готуються до стрімкого нападу. як мій зір, втомлений екранами, сльозами й чужими очима, здається й втрачає фокус, як камера, якій різко забракло світла й перевантажило стороннім рухом. як горло моє стискається під тиском нудоти, якої, фізіологічно немає, й напружується перед криком, який теж ніколи не настає.