#mlp text

.⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆.Applejack.⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆.

Overworked herself to the point where she wasn’t able to walk. “I’m still competent,” she was saying, but her knees were trembling and shivering, teeth falling out, ribs showing through her skin. Rainbow Dash was worried, so damn worried all the time about her stubborn wife—but what can she do? Applejack was always this way. Always the most honest one, the most caring, the most mature.

Yet she lied.  “‘m fine and dandy, sugarcube!” She said with fake optimism in her voice that Dash was so desperate to believe in, “I can still work, don’t you worry.”  She wasn’t. She wasn’t fine. She wasn’t competent anymore. She was weak, malnourished, and old.  Applejack was buried under her parents’ trees, near her older brother Big Macintosh and his wife.

.⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆.Fluttershy.⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆.

“Beautiful, as always,” he whispered, lying besides her, toying with her gray mane. His smile was soft and warm, sad and defeated. Accepting. He lost. Lost to the time itself. Fluttershy was surrounded with her animals, birds and insects that Discord allowed in his home, his dimension. There were tons of them here now, overflowing his little world, coexisting peacefully with main chaos dimension residents. Fluttershy loved all of them and nurtured every single one as long as she could. The little body of hers was covered in scars from all the biting and scratching, and her skin wasn’t able to regenerate no more, cover those scars with a new flash. 

She wasn’t ill; she wasn’t weak. She was just too old.  “I can do more,” he said “I can keep you here with me for much longer. Fluttershy, please…” She was adamant:  “I want to go at my own pace, in my own time,” she smiled weakly “Let me go, Discord”

“I can’t… I can’t” he cried, and cried and cried, but letting her go was exactly what he did, as he always did what she wanted.

｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆.Rainbow Dash.⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡

The wind was so cruel and strong, and weather ponies were all just lazy bastards, because she was flying under a heavy, absolutely unscheduled rain. Her wings were just a little bit too weak, a little bit too wet and heavy for this weather. No rain boom, no tricks; she was just flying around to clear her head, to mourn and grieve her wife. Her Applejack, her best friend, her only love…

Too high, too cold, too weak and heartbroken, eyes full of tears. She fell from the dark clouds right on her back, breaking both wings, breaking her neck, just instant death. Buried right next to her wife, right where she belonged.

.⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆. Pinkie Pie .⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆.

Vanished. She was one of an energetic grandma, always fooling around, baking goods, playing with grandkids, scolding her husband and throwing parties. She slowed down with time, sure, and loud celebrations slowly got replaced with tea parties and book clubs, still bright and silly and full of joy. That’s how she was—full of laughter, happy and proud to be herself. That’s how Pinkie Pie was.

And still once she just vanished. “I'm going to throw a birthday party at Yakyakistan!” She said to her husband, then left on the air balloon and never returned. No matter how hard her family was searching for her, no matter what magic spells Twilight was using to find her, she was nowhere to be found, and there was no party at yaks' to be known of. Still, Twilight knew that she was alive; her harmony crystal was pulsating and glowing in the Tree, so everyone had some hope to ever find her.

But they never did. And a few years later, her crystal faded out.

.⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆. Rarity .⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆.

Life was too perfect for her. Perfect business, perfect husband, smart kids that graduated Hoofvard, perfect home in Manehattan. Who cares that her business doesn’t bring her happiness anymore? Who cares if her husband is as cold as stone? Who cares if she never loved him, who cares that her house never felt like home? She was perfect, and her life was perfect. And that was it.   She wasn’t designing clothes no more, not even for friends because there was none left. No sewing, no gossip, no secret looks at the only one she ever wanted, no apple pies and silly piñatas.

There was only Rarity, her wine, her wine, her wine, her bathtub and that exact dress that made her as popular as she is now.  Boiling hot water. Wine. Wine.  Wine. Wet ruined dress sticking to her skin. Sparkles in the bathtub.

May her death become the new pop culture reference for all she cares. May people treat her like another fallen star. She never really cared.

⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆.Twilight Sparkle⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚

Millennia from now, it was all sand and no grass, all dirt but no water. No buildings left behind; everything was turned into dust, ruined, erased. She was lonely on this part of the land, but she wasn’t completely alone; there was life. Bacteria, mucus, fungal spores. Life will always find a way, huh?

She was roaming around what was left of her castle, her country. Her motherland. Nothing was left here—no trees and no farm, not even an artificially created plastic-concrete carousel boutique.  She wasn’t able to fly for a long time now, more than a decade for sure, and her magic was cranky like an old lady - like a very old lady Twilight was. Her friends' names were erased from her memory; their faces escaped her sharp mind, but the thought of them, their spirit, the friendship they had, she remembered all of it. All what was left of Equestria, she left it behind and turned her way into the Everfree forest. There were no trees, no grass and no animals—nothing except that old, half-ruined cave. That’s where she was going. That’s where her destiny was calling.

It wasn’t cold outside; it wasn’t cold for a very long time now; no pegasuses to create a wind, no one to create a cloud and cover up the sun. Yet the insides of the cave were so blissfully chilly, she was finally able to relax. That’s the end of her journey. A place where she can rest.

Her body became soil, and her blood became a fertilizer. As for her bones? They created some solid roots for the tree of harmony, that’s going to bloom here years and years later, when a new civilization will find its way to life.

Thanks for reading!! pls tell me if you have criticism or you see any mistakes!!

Ukrainian version/Українська версія

.⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆. Еплджек .⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆.

Перепрацювала себе до точки неповернення, до стадії, на якій вона вже не могла стояти. «Я ще працездатна» казала вона, та її коліна тремтіли від напруги, зуби випадали а ребра можна було порахувати крізь шкіру. Рейнбоудеш була схвильована, така жахливо схвильована через свою вперту дружину — та що вона могла зробити? Епл Джек завжди була така. Вона завжди була чесна, лагідна, така доросла.

І все ж вона збрехала. «Я в порядку, цукерочко!» сказала вона з непевним оптимізмом, якому Рейнбоу так сильно хотілося вірити «Я все ще можу працювати, не хвилюйся!» Вона не була. Не була в порядку. Не була вже працездатна. Вона була слабка, худа і стара. Еплджек похоронили під деревом її батьків, поруч з її старшим братом Макінтошем і його дружиною.

⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆.Флатершай.⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡

"Найкрасивіша, як завжди" - прошепотів він, граючись з її сивим волоссям поки вони лежали поруч. Його посмішка була м'яка і тепла, сумна і переможена. Він програв. Програв часові.

Флатершай була оточена її тваринками, пташками і комашками, тими самими, які діскор впустив в свій дім, свій вимір. Їх тут були тисячі, вони перенаселили їхній маленький тісний світ, жили в гармонії з головними жителями цього виміру. Флатершай любила їх усіх, вихажувала, годувала і лікувала допоки в неї були на це сили. Її маленьке тіло було вкрите шрамами від подряпин і укусів, стара шкіра вже була нездатна приховати рани під шаром нових клітин, стерти їх з пам'яті.

Вона не була хвора; не була слабка. Вона просто була стара.

"Я можу більше" казав він "я можу тримати тебе біля себе набагато довше, Флатершай, будь ласка.."

Та вона була непохитна.

"Я хочу піти в своєму власному темпі, в мій власний час" вона слабко посміхнулася "Дозволь мені піти, Діскорде"

"Я не можу... я не можу" він плакав і плакав і плакав, та все ж таки дав їй піти. Бо він завжди робив те, що вона хотіла.

｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆Рейнбоу Деш⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡

Вітер був такий жорстокий і сильний, а погодні поні були просто лінивими кретинами, адже вона летіла під сильним, абсолютно незапланованим дощем. Її крила були вже занадто слабкі, занадто вологі й важкі для такої погоди. Ніякого рейнбуму, ніяких трюків; вона просто летіла вперед, щоб прояснити голову, оплакати та погорювати за своєм дружиною. Її Епплджек, її найкращою подругою, її єдиним коханням…

Надто високо, надто холодно, вона надто слабка і розбита горем, а очі повні сліз. Вона впала з темних хмар прямо на спину, зламавши обидва крила, зламавши шию, миттєва смерть. Вона була похована поруч із дружиною, там, де їй саме місце.

.⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆. Пінкі Пай .⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆.

Зникла. Вона була однією з енергійніших бабусь, завжди шуткувала і дуркувала, пекла солодощі, гралася з онуками, лаялася з чоловіком і влаштовувала вечірки. З часом вона, звісно, трошки сповільнилася, і шумні святкування замінилися на чайні посиденьки і книжкові клуби, та вона й досі лишалася яскравою і веселою і повною сміху, гордою бути собою. Такою була Пінкі пай.

Та все ж, одного дня вона просто зникла. "Я поїду, влаштую свято в Якякістані" вона сказала своєму чоловікові, сіла в повітряну кулю і полетіла, та так і не повернулася. Що тільки її сім'я не зробила, щоб знайти її, які тільки заклинання не пробувала використати Твайлайт, її ніде не було, як і вечірки в яків. Та все ж, Твайлайт знала, що вона жива; її кристал гармонії світився і пульсував на дереві, тож у всіх досі була слабка надія колись її знайти.

Втім, цього так і не сталося. А кілька років потому кристал затух.

.⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆. Реріті .⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆.

Життя було надто ідеальним. Ідеальний бізнес, ідеальний чоловік, розумні діти, що закінчили Копитвард (як змогла так і викрутилася) ідеальний дім в Мейнгеттені. Кого хвилює, що її бізнес вже давно її не радує? Кого хвилює, що її чоловік холодний, немов лід? Кого хвилює, що вона ніколи його не любила, кого хвилює, що її будинок не відчувається їй домівкою? Вона була ідеальна, і життя її було ідеальне. І на цьому все.

Вона більше не створювала одяг, навіть для друзів - бо нікого вже й не лишилося. Ніякого шиття, ніяких пліток, ніяких поглядів з-під лоба на ту єдину, кого вона колись хотіла, ніякого яблучного пирога та піньяти.

Була лише Реріті, її вино, вино-вино-вино, заповнена водою ванна і та сама сукня, що зробила їй ім'я в світі моди.

Вино-вино-вино. Кип'яточно гаряча вода, і сукня липне до її тіла. Блискітки по всій ванній.

Нехай її смерть стане новою частиною поп-культури, її не хвилює. Нехай люди згадують її, як знаменить, що пішла зарано. Її це ніколи особливо не хвилювало.

⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚｡⋆Твайлайт Спаркл⋆｡⋆☂˚｡⋆｡˚☽˚

Минуло тисячоліття, і все зелене змінилося сірим, все синє змінилося чорним, зникла вода і трава, і все живе зникло теж. Зникли домівки; усе стерлося в пилюку, спотворилося, зникло. Вона була одна на цій частині планети, та вона не була одинока; життя тут було. Бактерії, пліснява, слиз. Життя завжди знайде шлях, так?

Вона блукала залишками того, що колись було її замком, її країною, її батьківщиною. Нічого з цього не лишилося - ні дерев ні ферм, навіть пластиково-бетонного бутику каруселі не лишлося теж.

Вона не була здатна здійнятися в повітря вже давно, точно більше десяти років, а магія її була неслухняна і капризна, як стара леді - як стара леді, якою була Твайлайт. Імена її друзів стерлися з її пам'яті, риси їхніх обличч втекли з її розумної колови, та сама думка про них, про їхню дружбу, досі гріла її. Вона полишила те, що лишилось від Еквестрії, і пішла в Вічнозелений ліс. Ні дерев, ні трави тут вже не було - лише стара, напів завалена печера. Туди вона і прямувала, туди її і вела доля.

Як давно вже тут не було холодно. Так давно, як давно зникли останні пегаси; нікому нагнати вітру, нікому створити хмару, щоб закрити сонце. Та в печері й досі було приємно прохолодно, і вона нарешті змогла трохи розслабитися. Це кінець її мандрівки. Місце її спочинку.

Її тіло перетворилося на грунт, кров окропила землю, а кістки стали міцним корінням для наступного Дерева ГармоніЇ ,що зможе розцвісти лише роки й роки потому, коли нова цивілізація зможе нарешті вишкребти свій шлях до світла

Перекладати з англ на укр такккк жахливо блін обіцяю я пишу краще українскьою:(((( ось мій ао3 доречі: https://archiveofourown.org/users/Tsukkiehh